Розділ 9

Нейтон

Поки дівчата потягнули Стеф показувати кімнату, я вийшов на двір.

Потрібно було трохи видихнути. Бо вся ця історія… з самого початку була поганою ідеєю. І я це знав. Просто чомусь дозволив Вейду себе втягнути. Треба було зупинити це ще тоді, коли він тільки почав говорити про те кляте оголошення.

А тепер що? У мене в домі чужа жінка. І двоє дітей, які вже точно щось задумали.

От холера.

За поворотом загуркотів двигун. Я навіть не обертався — і так зрозуміло, хто це.

Вийшов назустріч.

Вейд якраз витягував валізу Стеф з багажника.

— Ну що, — кидає він, — як поїздка? Як тобі дівчина?

Видихаю через ніс.

— Ідея з конем була тупа.

Друг піднімає брови.

— Чому?

— Мені довелося тримати її всю дорогу за талію, — додаю сухо. — І ти прекрасно знаєш, що я не люблю торкатись чужих жінок.

Вейд хмикає.

— Бідненький. Прямо змусили.

Я кидаю на нього погляд.

— Я серйозно. І взагалі… вся ця твоя затія — дурня.

— Та ну? — друг сперся на дверцята. — А мені здається, ти просто нервуєш.

— Я не нервую.

— Ага. Тоді чого такий злий?

Мовчу кілька секунд, потім знизую плечима.

— Не треба було це починати.

Вейд дивиться на мене уважніше.

— Не злись, Стеф нормальна, — каже вже спокійніше.

— То забери її до себе, — відрізаю. — Живи з нею, зустрічайся, якщо вона тобі нормальна.

Він сміється у відповідь.

— Ні, дякую. Ти ж знаєш — я не створений для стосунків.

— А я, значить створений?

— Ти хоча б колись був, — знизує плечима друг. — На відміну від мене.

Я нічого не відповідаю. Вейд видихає і вже без жартів додає:

— Ти досі її кохаєш, так?

Стискаю кулаки.

— Не починай.

— Нейт… — промовляє він. — Минуло два роки.

— Я сказав — не починай.

Друг мовчить кілька секунд, але все ж говорить:

— Ти зробив все, що міг. Але її вже не повернеш.

Дивлюсь кудись повз нього, на поле. Де вітер тихо колише траву.

— Я знаю, — кажу глухо.

— Тоді відпусти, — додає Вейд. — Бо інакше так і будеш… жити, як зараз.

Я сумно всміхаюсь.

— Це ти називаєш «жити»?

— Ні, — чесно відповідає він. — Це я називаю виживати.

— Вона не Рейлі, — додає друг після паузи.

— Я в курсі.

— То й не поводься так, ніби вона винна в тому, що сталося.

Я переводжу погляд на будинок.

— Я і не поводжусь, — бурмочу. — Мені просто не подобається ця ідея. Але вже пізно задню включати. Я ж не можу сказати: «вибач, я передумав, їдь назад».

Вейд фиркає.

— От-от. Бо мало що в неї там було. Може, ти взагалі її останній шанс не поїхати дахом.

Я зітхаю.

— Чудово. Тепер ще й відповідальність за чужу людину на мене повісив.

— Я? — робить невинне обличчя він. — Та ти сам погодився.

— Звісно ж, бо ти мене вмовляв, як продавець планшетів?

— Не гони, я був переконливий, — самовдоволено відповідає друг.

— Ти був нав’язливий.

— Це талант.

Я закочую очі.

— Коротше… — зітхаю. — Треба одразу розставити межі. Вона тут як няня. І все.

Вейд дивиться на мене з тією своєю підозрілою усмішкою.

— Ага. Звісно.

— Без «ага», — різко відповідаю.

Друг піднімає руки, ніби здається.

— Добре-добре. Я нічого не казав.

— І не треба, — додаю. — Я не збираюся в неї закохуватися. Вона не в моєму смаку.

Вейд дивиться на мене уважно.

— Ти зараз це мені сказав чи собі?

— Закрийся.

— Не можу, — хитає головою він. — Я вже занадто зацікавлений, чим це все закінчиться.

Я ще раз дивлюсь на будинок.

— Нічим, — відповідаю сухо.

— Ага, — киває Вейд. — Побачимо, друже. Побачимо.

Стискаю щелепу.

— Тут нема чого дивитись.

— Як скажеш, — знизує плечима друг. — Я просто займу місце в першому ряду.