Розділ 8

Нейтон підходить ближче до дівчат з ними.

— Еммі, Еллі, познайомтесь. Це Стефані. Вона буде з вами, коли мене не буде поруч або я буду зайнятий у полі.

Я помічаю, як вони швидко перезираються. І цей погляд… ну от прямо змовницький.

— Стеф, — додає він уже до мене, — це мої доньки. Еммі — русява, Еллі — світліша. Не переплутай, вони цього не люблять.

— Не любимо, — одразу підтверджує Еммі.

— Дуже не любимо, — додає Еллі, копіюючи тон.

Я ледве стримую усмішку.

— Добре, постараюся скласти іспит з першого разу.

Дівчатка знову переглядаються.

— І ще, — починає Еммі.

— Є правила, — серйозно додає Еллі.

Я кліпаю.

— Що за правила?

— Перше, — піднімає палець Еммі. — Не сидіти весь час у телефоні.

— Друге, — підхоплює Еллі. — Не ігнорувати нас, коли ми щось говоримо.

— Третє... найголовніше, — вони одночасно замовкають і дивляться одна на одну.

Ой, зараз буде щось цікаве…

— Не закохуватися в нашого тата, — закінчує Еммі.

Я вже відкриваю рот, щоб щось відповісти, але Нейт робить це швидше.

— Так, тут ніхто ні в кого не планує закохуватись, — рівно каже він. — Ходімо до будинку.

А ось тут я трохи засмучуююся. Хоч я, звісно, не за коханням сюди приїхала, але все ж була б не проти, щоб такий красунчик-фермер у мене закохався.

Ех… мрії.

Я гірко посміхаюся сама до себе. Кому я взагалі така потрібна? В окулярах, а волосся інколи взагалі схоже на кубло. Втім, і красунею я себе ніколи не вважала. Та й ніхто ніколи не казав мені цього.

Дівчатка розвертаються і першими біжать до будинку. Я йду слідом за ними, а фермер спокійно крокує позаду.

Усередині будинок ще більший, ніж здається ззовні.

Світлий, теплий, із запахом дерева і чогось домашнього. Погляд ковзає по кімнаті й раптом зупиняється на сімейному фото. Нейтон… і його дружина.

Його блакитні очі сяють, а легка щетина робить його ще більш чоловічим. Джинсова сорочка розстебнута майже донизу, і видно засмаглі м’язи грудей і живота. Здається, для нього це абсолютно звична справа — ходити отак, напіврозстебнутим, і спокійно «світити» своїм торсом.

А поруч із ним — дівчина. Така молода років двадцять п'ять може, з довгим золотистим волоссям. Вона притулилася щокою до його плеча, її рука лежить у нього на грудях, а на обличчі — така щаслива, сяюча посмішка. Вони обоє на пляжі, за ними океан, легкі хвилі. Повітря ніби просякнуте сонцем, теплом і цією неймовірною хімією між ними.

— Кухня там, — несподівано кидає чоловік, навіть не обертаючись. — Ванна направо. Ваша кімната на другому поверсі зліва.

Я здригаюся, відриваю погляд від фото й переводжу його на Нейта. Він теж дивиться на мене, потім на світлину. І в ту ж мить ніби закривається ще більше, стає відчутно холоднішим, відстороненим.

— Зрозуміла.

Фермер більше нічого не додає. Лише киває й робить крок у бік коридору, залишаючи мене.

— Ходімо! — раптом гукає Еллі з іншого кінця кімнати.

— Ми покажемо тобі кімнату! — підхоплює Еммі.

Я вдячно хапаюся за їхню енергію і йду за ними сходами на другий поверх.

Дівчатка йдуть попереду, щось тихо перешіптуючись між собою. Час від часу кидають на мене швидкі погляди, ніби оцінюють, перевіряють, чи витримаю їхній «тест».