Розділ 5

Стефані

Я довго дивлюся на його повідомлення, не наважуючись одразу відкрити. Воно висвітилося ще кілька хвилин тому, але я вперто ігнорую, наче від цього щось зміниться.

Зрештою зітхаю і натискаю. Очі повільно ковзають по рядках. Один раз. Другий.

Плечі, які я навіть не помічала, що тримала напружено, трохи опускаються.

— Ну хоч вибачився, — бурмочу собі під ніс.

Перше враження про нього було… м’яко кажучи, дивне. Холодний, відсторонений, ще й ті «няні», які нібито кудись зникають. Чесно? Я вже майже вирішила, що це якась дурна витівка або взагалі небезпечна історія.

Але зараз… Зараз це виглядає інакше.
Навіть щиро.

Але ж це ж дурість, правда? Поїхати до незнайомого чоловіка… в якесь село… після кількох повідомлень.

Вдих, видих.

— Ну так і не їдь, — бурмочу сама собі.

Але не закриваю чат. Натомість знову дивлюся на його слова. На те, як він вибачився. І чомусь це виглядає… чесно. Або ж я так себе заспокоюю.

Починаю набирати відповідь.

«Дякую за пояснення. Якщо чесно, спочатку ваші повідомлення виглядали дещо відсторонено. Але ідея з тихим місцем звучить привабливо. Мабуть, мені якраз цього і не вистачає. Я подумаю щодо поїздки. Якщо вирішу — напишу вам. 

Стефані.»

Дивлюся на відправлене повідомлення і відчуваю, стукіт серця. Немов щойно зробила маленький крок у щось незрозуміле.

***

На ранок я прокидаюся з твердим наміром нарешті поїхати до цього загадкового фермера. Речі вже зібрані: частину пакую для мами, частину беру з собою. Відчуття ніби збираюся в маленьку експедицію, а не на чужу ферму.

До 9 години встигаю здати будинок господині, а до 10 — завезти речі до мами. Мама, звісно, одразу починає розпитувати, куди я зібралася. А я не можу сказати їй правду, бо, яка нормальна людина розповідає мамі, що їде до невідомого фермера? Тому говорю, що їду на тиждень до подруги, а будинок покидаю… бо, мовляв, не подобається.

Вона киває, але я бачу підозру в очах.

— Стеф, ти ж не до якогось чоловіка їдеш, ні?

— Все під контролем, мам, — кажу я, намагаючись звучати спокійно. —  Буду писати і телефонувати. Люблю тебе.

Обіймаю її на однією рукою.

— І я тебе люблю, — каже мама, — тільки будь обережною, Стеф.

— Обов’язково, мамо. Все буде добре. Бувай!

Махаю їй на прощання, відчуваючи, як легкий сум і хвилювання змішалися в грудях. Беру валізу і виходжу на вулицю, до місця, де має під’їхати авто.

Серце трохи калатає, але відчуття, що це початок чогось кумедного та цікавого, змушує посміхатися.

Як тільки машина під’їжджає. Сідаю в салон та всю дорогу мовчки розглядаю місцевість, намагаючись уявити, як виглядає цей таємничий фермер. Бо на аватарці він був гарний навіть сексуальний. Сподіваюся, що фото не фейкове, а в реальності він не виявиться якимось беззубим страшком.  

Намагаюся не сміятися з власних думок, але внутрішньо вже готова до пригод та знайомства з красунчиком-фермером і його дівчатками — тільки б знайти з ними спільну мову.