Розділ 4

Нейтон

Я на мить затримую погляд на екрані ноутбука. У кімнаті тихо, лише гуде вентилятор і десь далеко за вікном гавкає сусідній пес. А з вітальні долинає веселий, знайомий саундтрек мультика. 

Я мимоволі усміхаюся. Це означає, що Еммі й Еллі нарешті помирилися. Ще годину тому вони гризлися через якусь нещасну ручку, а тепер спокійно сидять і дивляться мультик про поні.

За хвилину до кімнати заходить Вейд, який виходив по справах.

— Ну що, як у тебе тут справи? Поки мене не було, ніхто не писав? — кидає друг, зазираючи через плече з тією своєю звичною нахабною посмішкою.

— Писали.

— О, серйозно? Дай гляну.

Він безцеремонно підсувається ближче і швидко пробігає очима по чату. За кілька секунд фиркає.

— Нейте… Ти що за два роки зовсім розучився з бабами говорити? Чого так сухо, як з податкової? — регоче. — Чи ти просто не хочеш купувати мені пікап?

Я відкидаюсь на спинку стільця і схрещую руки на грудях.

— А як мені з нею говорити, якщо вона мені байдужа? — кажу я спокійно. — Не бачу сенсу розводити тут романтику. А щодо пікапа… не хвилюйся, не збіднію.

— Та я вже зрозумів, — хмикає Вейд. — Але, якщо чесно, ця Стефані виглядає нормальна. Не схожа на психопатку чи шахрайку.

Він на мить замовкає, потім дивиться на мене вже без посмішки.

— Може, не будеш її одразу відшивати?

Я кривлю губи.

— Добре. Але я майже впевнений, за тиждень вона звалить назад у своє місто.

Вейд закочує очі й важко зітхає.

— Бляха, ну ти і песиміст, Нейт. Реально. Я тут намагаюся тобі хоч якесь нормальне життя зробити, щоб ти не перетворився на старого буркотуна з бородою до пояса, а ти вже все поховав, ще навіть не почавши.

Він киває на ноутбук.

— Пиши нормально. Без цього свого «мені пох». Вибачся і запроси її сюди.

Я мовчу кілька секунд, дивлячись на миготливий курсор. У голові крутяться думки: і навіщо це мені? Знову щось пробувати?

Але Вейд сидить поруч і не збирається відставати. Він мій друг ще зі школи, і я знаю — якщо він щось задумав, то просто так не відчепиться.

— Якщо це закінчиться провалом — пікап купуєш мені ти.

Вейд лише усміхається.

— Домовились, друже. Тільки щось мені підказує, що цього разу новий пікап буде саме в мене. І я ще й покатаю тебе на ньому, коли ти будеш з цією Стефані гуляти вечорами по полю.

Після кількох стертих варіантів — я видаляю слова, набираю заново, знову видаляю — все ж зупиняюся на тому, що здається менш тупим.

«Стефані, вибачте, якщо попередні повідомлення прозвучали дивно. І  щодо «нянь», не хвилюйтеся, ніхто нікуди не зникає. Це була невдала спроба пожартувати. Я буду радий, якщо ви все ж приїдете. Тут тихо, спокійно, звичайне село. Напишіть свою адресу чи де вас забрати, і я замовлю вам автівку, що довезе вас до центру села, а я зустріну вас на місці. І ще раз вибачте. Буду радий знайомству.»

Вейд зазирає в екран і киває.

— О, ну це вже інша справа, друже, — хлопає мене по плечу.  — Бачиш? Можеш же, коли хочеш.

— Не починай, — бурмочу я.

Минає пів хвилини. Потім ще.

— Думаєш, відпише? — запитує він уже тихіше.

— Якщо ні — значить, я мав рацію.

— А якщо так? — не відстає Вейд.

— Тоді… подивимось.

І саме в цей момент на екрані з’являється нове повідомлення.