Розділ 3

Оголошення коротке. Без красивих слів і обіцянок. Просто та по факту. Самотній фермер. Дві доньки. Потрібна жінка, яка зможе стати для них мамою.

Я перечитую ще раз. Потім ще. Наче там щось зміниться від цього.

— Це ж повна фігня… — тихо бурмочу. — Хто в нас час таке пише.

Закрити вкладку — справа однієї секунди. Але замість цього я лише відкидаюся на спинку дивану і знімаю окуляри.

Нормальні люди шукають роботу, ходять на співбесіди. І точно не їдуть до якогось незнайомця в село з двома дітьми.

Знову дивлюся на екран. Палець зависає над тачпадом.

Все ж речення про працьовитість і добре серце мене зачіпає, адже я ніколи не зустрічала таких чоловіків.  Постійно якихось егоїстів, козлів, і тих, що вміли майстерно занижувати мою самооцінку аж до плінтуса.

А тут ще двоє дітей. Я люблю дітей, але ладнати з ними — не моє. І в селі ніколи не була.

Зітхаю.

— Гірше вже не буде…

Натискаю «написати».

«Доброго дня, мене звати Стефані. Я не проти поїхати в село та познайомитися з дівчатками, можливо, ми знайдемо спільну мову».

Дивлюся на екран.

— Яка дурня, — закриваю обличчя руками. — Що я роблю.

Кусаю губу.

Та все ж, затуливши одне око рукою, швидко натискаю «відправити», поки не передумала.

У кімнаті тихо. Я сиджу, дивлюся перед собою і намагаюся зрозуміти, що щойно зробила. Це була погана ідея. Дуже погана.

Я тільки що написала незнайомому чоловіку, який шукає… маму для своїх дітей.

Навіть звучить дивно.

— Ідіотка, — тихо бурмочу.

Може, він взагалі не відповість. Було б навіть краще. Піднімаюся з дивану і йду на кухню. Треба налити собі води, щоб заспокоїтися. Руки трохи тремтять. І здавалося через що? Якесь там повідомлення.

Повертаюся в кімнату. Сповіщення на ноутбуці блимає. Завмираю на порозі. Кілька секунд просто дивлюся на екран.

Відповідь з сайту. Серце починає битися швидше.

— Та ну…

Підходжу ближче, беру ноутбук у руки.

«Коли зможете приїхати?»

Я перечитую. Ще раз.

— Це що, відповідь? — шепочу.

Ні «доброго дня». Ні «розкажіть про себе». Ні навіть «хто ви взагалі така».

Він серйозно. Дивлюся на повідомлення.

— І що тепер?..

Потрібно відповісти. Боже, куди я знову вляпалася… А якщо це якась приманка для таких наївних і дурних дівчат, як я?

Треба написати цьому Нейтону в особисті. Мало що… А раптом він якийсь ошуканець?

Швидко набираю повідомлення.

«Нейтоне, ми можемо перейти в особисті повідомлення? Хочу уточнити деякі деталі».

Чоловік відповідає через кілька хвилин. І ми переходимо в особисті повідомлення.

«Питайте».

Кліпаю. Ну, дуже ввічливий.

«Скільки років вашим дітям?»

«Вісім».

«Вони… ходять до школи?»

«Так».

Зітхаю, дуже розгорнуті відповіді в нього.

«Що саме входить в обов’язки мами?»

Відправляю. Цього разу відповідь приходить не одразу. Лише через кілька хвилин.

«Догляд за дітьми. Хатні справи. Допомога по господарству».

«А проживання?»

Майже одразу:

«У будинку».

— Він взагалі вміє писати довгими реченнями?

Секунду думаю. А потім вирішую запитати прямо.

«Чому саме «мама», а не няня?»

Після цього настає тиша. Дивлюся на екран. Хвилина. Друга. Третя.

Він у мережі. Але не відповідає.

— Ну от… — кажу сама собі. — Переборщила.

Вже тягнуся закрити чат, коли з’являється повідомлення.

«Тому що няні не залишаються».

А чого не залишаються? Втікають чи що? Дивний він якийсь, чи варто взагалі до нього їхати? Думаю я собі чухаючи лоба.