Розділ 2

Стефані

Сиджу за ноутбуком, доробляю звіт на завтра. І, як на зло, саме в цей момент поруч зупиняється бос.

— Стефані, зайдіть до мене, будь ласка.

Я вже приблизно розумію, про що буде розмова. Кладу ручку на стіл, піднімаюся і заходжу в кабінет.

— Ви хотіли мене бачити?

Начальник не одразу дивиться на мене, щось гортає в паперах.

— Так. Сідайте.

Опускаюся на крісло навпроти і чекаю.

— Ми переглянули вашу роботу за останній час, — починає він. — І… думаю, нам краще припинити співпрацю.

Мовчу, бо слів бракує.

— Через що саме?

— Ви дуже уважна до деталей, — каже бос. — Але нам зараз важлива швидкість. Ви витрачаєте на завдання більше часу, ніж потрібно.

— Зрозуміло.

Він щось ще говорить про «інший формат роботи» і «не той темп», але я вже не дуже слухаю.

Пишу заяву на звільнення, підписую ще декілька паперів і виходжу з кабінету.

Зупиняюся біля робочого столу. Зітхаю і починаю збирати свої речі. Помітивши мій поспіх, до мене підходить Лінда.

— Куди це ти збираєшся?

— Додому, мене звільнили.

— Серйозно? Жесть, звісно. І що ти плануєш робити далі?

— Поки не знаю.

Лінда обіймає мене за плечі.

— Тримайся, якщо що — пиши.

Потім іде. Я продовжую збирати речі докупи, все падає, валиться, як моє життя останнім часом.

Лінда приходить через хвилину вже з коробкою, яку ставить на моє крісло.

— Дякую.

— Я допоможу тобі.

Вже на вулиці після всього ставлю коробку з речами на заднє сидіння своєї старої машини. Яка перейшла мені у спадок від татуся.

Востаннє дивлюся на компанію і розумію, що це ще одне місце, де я не підійшла. Від цього стає не по собі, адже я наче якась не така. Мої думки швидко обриває рингтон мого мобільного.

Майк. Я відповідаю не одразу.

— Так?

— Привіт. Ти де?

— Біля офісу.

— Нам треба поговорити.

Зітхаю, морально налаштовуючи себе на розмову.

— Це щось серйозне?

Він мовчить секунду.

— Я думаю, нам краще розійтися.

Я завмираю від такої несподіванки.

— Чому?

— Ми… різні, Стеф. Ти занадто зациклюєшся на всьому.

Дивлюся на дорогу перед собою.

— Ясно.

— Ти не ображайся.

Посміхаюся.

— Я не ображаюся.

І це правда. Скоріше… вже байдуже.

— Добре, — каже він. — Тоді…

— Бувай, Майк.

Сама скидаю дзвінок. Кілька секунд ще стою, а потім зачиняю задні двері і сідаю за кермо. Потрібно їхати додому.

Біля будинку в поштовій скриньці бачу конверт. Беру його, відкриваю. Ну звісно, нагадування про оренду. Термін — до кінця тижня.

Заходжу до будинку, кидаю сумку на стілець і сідаю на край дивана.

Ну що ж, сьогодні я без роботи, без хлопця, а скоро ще й буду без даху над головою. Ех, життя, ти вмієш ставити палки в колеса.

Якийсь час просто сиджу, дивлюся в підлогу. Сумно від цього всього, хоч цю роботу я не дуже любила, як і Майкла в принципі, але...

Після зітхань, все ж тягнуся до ноутбука. Відкриваю сайт з оголошеннями — потрібно знайти якусь іншу роботу, бо чекати, поки мені зарахують відпускні гроші, не варіант.

Гортаю. Потрібен прибиральник у супермаркет. Потрібен касир. Мені це не дуже підходить, тому шукаю далі.

Нічого нового. І вже майже закриваю вкладку, коли помічаю дивний заголовок. Перечитую. Ще раз.

«Самотній фермер шукає маму для своїх доньок».

Хмурюся.

— Серйозно?..

Це звучить як жарт. Але я чомусь відкриваю оголошення далі.