Розділ 39

КАРТЕР

Як реагувати на неї? Вона жива, я вірив та чекав її, але звідки та ненависть в її очах? Хто дав їй зрозуміти, що няня - це моя нова дівчина? Де вона була 5 місяців, що з нею сталося, чому не приходила? Стільки питань було, а відповіді я від неї не отримаю, поки сам все не дізнаюсь.

Авенір сиділа на підлозі з дітьми та бавилася з ними, вона і на крок не відходила від них за сьогоднішній день. Я спостерігав за ними і хотів побачити на її обличчі хоча б щось, але вона не читалася. Вона була мов чужа, не та яка колись була моєю..

 - Мамо, а ти скучила за нами? - запитала Ейворі та підійшла до неї.

 - Скучила донечко, дуже дуже сильно. - відповіла Авенір та поцілувала дівчинку в чоло.

 - І за татом скучила? - Ейворі спитала її, Авенір глянула на мене і знову на Ейворі.

 - Ось дивись твій братик зараз відірве волосся твоїй ляльці. - швидко перевела тему Авенір, дочка глянула на Мейсона який грався її лялькою. Мої вуста зігнулися в сумній посмішці, н-е  к-о-х-а-є.

Я встав з дивану та глянув на дітей.

 - Я буду на кухні. - коротко сказав я і вийшов з кімнати. Я підійшов та набрав води в стакан і випив. Дивлячись у вікно і тримаючи в руках вже пустий стакан, я сильно стиснув його й він лопнув. Я стискав маленькі шматочки скла у долоні, я відчув як кров бігла по руці і капала на підлогу. Коли я розстиснув руку двері відкрилися і зайшла Авенір, її погляд був на моїй руці. Вона нервово підійшла і взяла мою поранену руку у свою та почала забирати скло.

 - Ти йолоп Дженкінс. - пробурмотіла вона і глянула на мене.

 - Не смій мене торкатися.  - я повторив її ж слова і забрав руку. Я дістав скло з руки, відійшов до холодильника і у верхньому ящику взяв аптечку і як небудь став обробляти руку. Вона почала підходити до мене, я кинув все та кинувся схопив її на руки та глянув у її очі.

 - На підлозі були залишки стекла, ти могла поранити ногу. - сказав я ще досі тримаючи її під сідницями. Вона торкнулася моїх плечей та швидким поглядом глянула на мої губи.

 - Постав мене будь ласка. - попросила вона. Я покрутив головою дивлячись на неї.

 - Найкоханіша моя, не мовчи розкажи, що з тобою сталося. Благаю тебе, годі змовчувати. - прошепотів я та чолом торкнувся її плеча.

 - Картере.. - почала вона, але я її перебив.

 - Авенні, я прошу тебе, розкажи. Ти потрібна мені, я скучив за тобою.. - шепотів я цілуючи її ключиці. 

 - Відпусти мене. - гнівно сказала вона і я вагаючись поставив її на підлогу.

 - Мені немає чого тобі розказувати, ти не погано жив без мене і далі проживеш. - сказала вона і пішла з кухні. Я важко зітхнув і закінчив обробляти руку та почав готувати вечерю.

Коли я закінчив готувати вийшов у вітальню посміхнувся побачивши усміхнену та живу дружину та щасливих дітей з нею. Якби ж ти не була така вперта..

 - Вечеря готова, ходімо на кухню. - сказав я і спіймав в обійми Мейсона який тупотів до мене. Авенір взяла Ейворі за руку і ми всі пішли на кухню, Ейворі сіла на своє місце, а я посадив Мейсона у його стільчик і глянув на Авенір.

 - Чому ти стоїш? - запитав я свою вперту дружину.

 - Мені час йти. - тихо сказала вона і глянула на дітей.

 - Тебе хтось чекає? - спитав я не відводячи від нею погляду.

 - Напевно ні. - несміло відповіла Авенір.

 - То куди ти зібралася? Це твій дім, тут твої діти і зрештою чоловік на, якого ти ймовірно чхати хотіла. - сказав я та обійшов її. Я відсунув для неї стілець і поглядом показав, щоб сіла. Вона вагалася, але все-таки сіла і Ейворі її торкнулася.

Після веселої, щирої, сімейної атмосферної вечері Авенір захотіла сама вкласти дітей, а я став після нас прибирати. Коли я складав чистий посуд по місцях на кухню зайшла вона. Я обернувся та глянув на неї, вона мов чужа стояла тут і дивилася на мене.

 - Ти як тоді стоїш переді мною така скромна, ніжна та чужа. То була твоя перша ніч в цьому будинку, ти прийшла до нас коли я випадково подзвонив до тебе і розказав про ту Лінду, яка була типу нянею для Ейворі. Чого ти така холодна до мене? Що я зробив такого? Поясни мені і я виправлю, хочеш світ покладу до твоїх ніг, тільки не змовчуй. Я прошу тебе, розкажи мені все найкоханіша моя.. - я підійшов до неї, нас розділяв всього один крок.

 - Мені потрібно йти, на добраніч. - вона хотіла піти, але я обпер руку до дверей не даючи їй пройти.

 - Ти думаєш я тебе відпущу так пізно? Та і йти тобі немає до кого, батьки з Девідом у Нью-Йорку. Арія ще не знає, що ти жива, ще ніхто цього не знає. Ти справді хочеш піти з дому в якому твоя сім'я? - проговорив я дивлячись на неї, я не знаю, що вона відчуває. Біль, смуток, нерозуміння, любов, ненависть, не знаю, але так хотілося дізнатися і повернути її. Я не можу зрозуміти її, чому вона мовчить.

 - Хочу піти лише через тебе. - сказала холодно вона.

 - Ти справді не кохаєш мене? - спитав я її з надією почути не це. Її погляд зосередився на моїх очах, і я відчув її впевненість.

 - Ні, я не кохаю тебе Картере. Це кінець. - в її голосі була чутна впевненість, в очах не було нікого крім ненависті. Виходить вона не брехала, казала правду.. 

Я забрав руку і відступив від неї не в змозі глянути їй у очі..

 - Я більше не потурбую тебе, але будь ласка.. вже пізно залишся тут, я буду спати в іншій кімнаті. - сказав я, вона мовчала напевно думала над моєю пропозицією.

 - Я залишусь, тільки через те, що вже пізно. - тихо сказала вона, я глянув на неї. Ми пішли до нашої колишньої кімнати.

 - Що де знаходиться ти знаєш, всі твої речі по твоїх місцях. Жодна кофтинка чи штанці не були викинуті, вони чекали тебе, але напевно ти все забереш звідси. - сказав я і хотів вийти, але її голос мене зупинив.

 - Картере. - промовила вона і я обернувся та глянув на неї.

 - М? - якби я хотів, щоб вона зараз дозволила її заключити в моїх обіймах та солодко цілувати і більше ніколи не відпускати.