39 Амалін

Я саме перебираю сушені корінці біля вузенького вікна, коли двері з розгону б’ються об стіну, і в кімнату влітає Велея. Її подих обпалює холодом, щоки червоні, очі розширені так, ніби вона досі тікає від чогось, чого сама до кінця не збагнула. Я ставлю кошик на стіл, підіймаюсь — і одразу відчуваю в повітрі той гострий запах тривоги, який вона завжди приносить з собою, коли світ поводиться з нею надто жорстоко.

— Що трапилось? — питаю тихо, хоча голос усе одно тремтить.
— Мене… ледь не схопили, — Велея сперлась рукою об край стола, намагаючись вирівняти дихання. — На площі. В місті. Вони вирішили, що я маг хаосу.

Вона говорить уривками, наче слова ріжуть її зсередини. Я підходжу ближче і кладу долоню їй на плече. Велеї завжди легше, коли я торкаюся — наче хтось нарешті дозволяє їй упертись і перестати бігти.

— Розкажи, — шепочу, і вона киває.

— Я продавала настоянки, як завжди. Черга, люди… І тут приходить варта. Двоє. Один побачив світіння в моїй баночці — знаєш, ті рунні листки, що ми збирали під Місячною кручою… Він вирішив, що це артефакт хаосу. Навіть не вислухали мене. Просто схопили під руки і тягнуть на перевірку. Амалін… — її голос стискається, наче хтось затиснув їй горло. — Ти знаєш, що означає перевірка. Якби хоч іскра… хоча б підозра…

Холод проходить у мене по спині, хоч у кімнаті тепло. Я знаю. Усі знають. Клеймо мага хаосу — це не вирок, це вирва, яка засмоктує людину назавжди.

— То як ти вирвалась?
— Довела, що я травниця. Показала їм руки — мої подряпини, мозолі, плями від соків. Вони не схожі на пальці мага, і вони це бачили. Мені повірили… або просто не хотіли мати зайвого клопоту. Відпустили. Але… — вона стишує голос до шепоту. — За мною стежили. Я відчула погляд. Один з вартових пішов за мною майже через пів міста. Лише коли я звернула в провулок з білизною, він зник. Але це не випадковість. Амалін, це не випадковість.

Я стискаю пальці так сильно, що чую хрускіт сухої трави. Мої думки, зазвичай рівні й м’які, тепер перетворюються на твердий клубок, у центрі якого бринить небезпека.

— Хтось тебе навів, — кажу я тихо. — Або вони щось запідозрили давно і тільки чекали приводу.
— Я не знаю, — Велея проходиться долонею по волоссю, її пальці тремтять. — Але відчуття таке, ніби я комусь стала потрібною. Чи незручною. Чи… легкою здобиччю.

Я обіймаю її, і вона спершу застигає, мов сполоханий птах, але потім повільно зітхає, впираючись лобом у мій комір. Мені хочеться зберегти її тут, заховати між своїх рук, щоб жодна тінь не торкнулась.

— Головне, що ти повернулась, — кажу я. — Все інше ми владнаємо.

Хоча всередині мене вже ворушиться рішучість, яку я пускаю в хід лише тоді, коли моїм торкається небезпека. І зараз вона вже тут, холодна, майже відчутна шкірою.

Я не дозволю нікому доторкнутись до Велєї. І якщо за нею справді стежать — значить, вони підуть і за мною.

Я тільки встигаю посадити Велею на лаву й подати їй кухоль теплої води з медом, як у двері несміливо, але наполегливо стукають. Три короткі, один довший — стукіт, який я впізнаю одразу. Авнея. Наше домашнє лихо в людській подобі. 

— Не відчиняй, — шепоче Велея й ховає обличчя в долонях.
— Вона так просто не піде, — зітхаю я й підходжу до дверей.

Відчиняю лише на ширину долоні — але цього цілком достатньо, аби в коридор одразу прослизнув знайомий запах старого бузку й цікаві очі, які блищать надто живо.

— Амалін, дорога, — тягне Авнея голосом, який одночасно і стурбований, і надмірно солодкий. — Я тут випадково… ну як випадково… побачила, що твоя сестра летіла вулицею, наче за нею самі демони женуться. Я так занепокоїлась, що вирішила зайти, дізнатись чи все гаразд.

«Вирішила зайти» в її виконанні означає «прийшла винюхати кожну дрібницю», але я чемно натягую посмішку.

— Усе добре, дякую за турботу, — кажу коротко. — Велея просто замерзла дорогою. Погода сьогодні мінлива.

Авнея вже намагається протиснутись плечем, і мені доводиться злегка напружитись, щоб не дати їй цього зробити.

— Ох, як шкода, — зітхає вона так гучно, що певно чують навіть у сусідньому домі. — А я подумала, може, щось сталося… І… — вона нахиляється ближче, шепоче, ніби довіряє мені державну таємницю. — Кажуть, у кварталі була варта. Бачили якихось перевіряльників з Ордену… Людей забирають просто так, без пояснень…

Я відчуваю, як Велея за моєю спиною напружується. Я роблю крок, прикриваючи її собою.

— Не знаю нічого про це, — кажу твердо. — Але якщо так, то тим більше краще сидіти вдома.

— А твій маленький? — раптом питає Авнея, і її голос стає надто легким, занадто «випадковим». — Де він? Я давно не чула його плачу.

Тепер у мене по тілу пробігає гострий, колючий холод. Вона не повинна бачити Арі. Ніхто не повинен. Дамаріс був би категорично проти. І я теж.

— Спить, — відповідаю спокійно. — Він дуже втомився, і я не хочу його будити.

— Ой, але я ж тихенько… — Авнея вже тягнеться, щоб зазирнути через моє плече.

Я роблю крок уперед, майже виходячи в коридор, блокуючи їй огляд кімнати.

— Авнеє, — кажу рівно, без усмішки. — Я вдячна за твою турботу, але нам потрібен спокій. І дитині теж.

Сусідка кліпає очима, й у ту мить у ній миготить щось схоже на роздратування. Але вона не може озвучити його — статус простолюдинки занизький, щоб сперечатись із кимось, хто під опікою Комісара.

— Звісно, звісно… — бурмоче вона й робить крок назад. — Якщо що — я поруч. Завжди рада допомогти… або хоча б поговорити.

«Поговорити» в її вустах звучить як «вивідати». Але я киваю.

Зачиняю двері перед тим, як вона встигає вигадати нове питання.

Велея видихає зі свистом, ховаючи обличчя в долонях.

— Вона щось почула… або від когось дізналась, — каже тихо. — Її цікавить Арі. Надто цікавить.

Я відчуваю, як напруга стискає мені груди.
Вона права.