38 Дамаріс

Я переступаю поріг кабінету кардинала Фабрі і відразу відчуваю знайомий холод. Тут кожне слово зважують, кожен рух має вагу. Фабрі сидить за масивним столом, оточений суворими томами й сувоями, і на його обличчі грає ледь помітна посмішка — він завжди знає більше, ніж говорить.

— Комісаре, — починає він спокійно, — ви повернулися з балу. Розкажіть, що спостерігали.

Я ставлю руку на колоду документів, які привіз із собою, і зважую кожне слово. Бал був казковим, блискучим, але блиск ховав небезпеку. Моя задача — показати справу, але не все.

— Деякі гості поводилися підозріло, — кажу обережно. — Я звернув увагу на кількох, хто намагався залишатися поза увагою віч-на-віч з іншими. Їхні розмови — більше, ніж випадкові слова, — і деякі дії не відповідали протоколу.

Фабрі нахиляється вперед, руки сплітаються на столі:

— Ви впевнені? Бал — місце інтриг, але не всі підозрілі дії означають змову.

— Так, — відповідаю твердо. — Є конкретні моменти, що підтверджують мої підозри. Хоча більшість гостей здавалася безневинною, деякі об'єднувалися, обмінювалися знаками, на які я не можу закрити очі.

Кардинал киває і перехрещує пальці. Його погляд пронизує, неначе намагається прочитати не лише слова, а й мої наміри. Я відчуваю, що він знає більше, ніж дозволяє мені бачити, і ця думка не залишає спокою.

— Добре, — каже Фабрі, — залиште мені імена тих, кого ви вважаєте потенційною загрозою. І пам’ятайте: це не просто бал. Це перевірка порядку, наших людей, а деякі — й вірності королівству.

Я киваю і передаю список. У голові кружляє думка про Амалін. Якщо Орден дізнається про дитину… вона може опинитися в небезпеці. Я не можу дозволити їй навіть тіні підозр.

— Комісаре, — продовжує Фабрі, — ви самі розумієте, що деякі імена з цього списку можуть бути пов’язані з впливовими родинами. Чи готові ви діяти?

Я роблю паузу. Відповідь проста, але наслідки… важкі:

— Так, — кажу, — готовий. Але дії будуть обмежені. І лише там, де не загрожує іншим.

Фабрі нахиляється назад у крісло, спостерігаючи за мною. Його уважність — холодна, як лезо, але справедлива.

— Добре. Бал був лише початком. Наступні кроки визначатимуть, хто залишиться в безпеці, а хто… стане тінню історії.

Я виходжу з кабінету, відчуваючи, як вага відповідальності стискає груди. Бал, інтриги, потенційні зрадники — все це гра, у якій я одночасно гравець і арбітр. І я знаю: найнебезпечніший елемент у цій грі — не ті, кого я спостерігав, а ті, кого ніхто ще не помітив.

Повертаючись до свого будинку, я думаю про Амалін і маленького Арі. Якщо я хочу їх захистити, мені доведеться діяти швидко, обережно… і самотужки.

День починається, як завжди: папери, доповіді, свідчення, опечатані скрині зі звітами після балу. Я намагаюся зосередитися — кардинал чекатиме деталізованого аналізу, і кожна помилка може коштувати мені не лише посади. Але думки постійно прослизають назад — до дому, до Амалін… до того погляду, який вона кинула мені вночі, коли я повернувся з балу.

Я сердито виходжу з цих думок і розгортаю черговий документ. Та двері мого кабінету раптом прочиняються. Без стуку. Лише одна людина завжди дозволяла собі таку вольність.

— Племіннику.

Голос Реміса — тихий, але напруження в ньому відчутне, мов сталь. Я підіймаю голову.

— Дядьку, — кажу стримано. — Зачини, будь ласка, двері.

Він робить це без поспіху. Сідає у крісло навпроти, не питаючи дозволу. Його погляд ковзає по моєму столу, по звітах, по моєму обличчю — і зупиняється. Занадто прискіпливо.

— На балу ти справив враження, — каже він. — Фабрі задоволений. Королівська варта теж. Починаєш грати так, як треба.

— Я роблю свою роботу, — відповідаю холодно.

— Так, — він нахиляється вперед, з’єднуючи пальці, — але ти забуваєш, що робота — це не все. Є ще… інші обов’язки. Родинні.

Я мовчу. Він вдихає повільно й виміряно.

— Чутки, Дамарісе… вони ходять швидко. Особливо коли стосуються немовлят, знайдених невідомо звідки.

Моє серце стискається, але я тримаю обличчя кам’яним.

— Не починай, — кажу тихо.

— Навпаки, — голос Реміса стає гострим, мов ніж, — саме час почати. Ти розумієш, що Орден вже шукає дитину? Дитину особливу. Небезпечну. І ті, хто матимуть її поруч, теж будуть небезпечними.

Я вдихаю повільно, щоб не зірватися.

— Малий — під моїм захистом.

— Під твоїм захистом? — він дивиться на мене з майже жалем. — Чи під твоїм вироком? Ти гадаєш, Орден зупиниться, коли дізнається, що ти ховаєш це створіння?

Я стискаю кулаки.

— Він не створіння.

— Добре. Хлопчик. Малюк. Але не твій. І не її. Такі діти не з’являються просто так. Вони приносять бурю. І ти це знаєш.

Я підводжуся з-за столу. Реміс дивиться на мене вгору, але в його очах немає страху — лише тиск, владний і неприємно близький.

— Якщо ти прийшов, щоб наказати мені віддати його Ордену, можеш одразу піти.

— Я прийшов попередити, — каже він повільно. — Ти заганяєш себе у пастку. Ти вже не мислиш розумно. Ти думаєш про жінку, яка навіть не твоя. І про дитину, яка тобі нічим не зобов’язана. Це слабкість, племіннику. А слабкість у нашій родині — смертний вирок.

— Я не слабкий, — шиплю я.

— Тоді доведи це. Позбудься цього тягаря.

Кров у мене шумить у вухах.

— Я не повторю помилок твого покоління, — кажу я нарешті. — Він залишиться в моєму домі. І ніхто не сміє втручатися. Навіть ти.

Реміс повільно встає. Дивиться на мене довго, уважно, наче зважує.

— Я зробив свій обов’язок, — каже він. — Далі — твій вибір. Але знай: коли прийдуть по малюка, тягнути за собою будуть і тебе. І… можливо, ту жінку також.

Моє серце на мить завмирає. Він це бачить. Посміхається ледве чутно — переможно, але без радості.

— Подумай, племіннику. Час ще є.

Він виходить тихо, але в кабінеті залишається запах холодного металу та старої злоби.