37 Дамаріс

Двері за мною зачиняються тихо, але звук все одно ріже по нервах. Я знімаю плащ і ловлю себе на тому, що рукавичка тремтить у пальцях. Не від холоду. Від злості, яка давно не мала права вириватися назовні.

Орден. У моєму домі. Без попередження. Без мого відома.

Амалін стоїть біля столу, тримаючись так, наче стіна за спиною дає їй можливість не звалитися. Велея — нерухома, але я знаю її занадто добре: вона напружена до межі, готова рвонутись уперед, якщо я скажу хоч слово.

Мені достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: сталося щось серйозне.

— Що відбулося? — питаю, намагаючись не дати голосу різонути.

Вони обмінюються швидким поглядом. Амалін робить уперед крок — і в ній стільки стриманої образи, що я впізнаю її лише з другої секунди.

— Поки ви були… там, — каже вона різко, — до нас приходив Орден. Перевірка. Без попередження.

Наче хтось вдарив кулаком у груди. Так просто, без обгортки, без пояснень. Просто факти.

Я відчуваю, як всередині піднімається холод. Той самий, що приходить перед тим, як я заходжу до кімнати допиту. Той, що вчить не показувати емоцій.

— Вони щось забрали? Обшукували? Доторкалися до хлопця? — слова видавлені, сухі.

— Ні, — тихо каже Велея. — Але вони ходили тут, ніби мають право на кожну дощечку. І питали… занадто багато.

Я стискаю зуби так, що в скронях стукає.

Фабрі. Ти знав. Або здогадувався. І все одно прислав їх, поки мене не було.

Амалін дивиться на мене — і я бачу, як у ній щось бореться. Страх. Гнів. Засмучення. Ревнощі? Ні, не може бути. Вона не має на це підстав. Вона не…

А потім вона говорить:

— Мені шкода, що ваша… супутниця на балу не дозволила вам відірватися. Ми б дуже хотіли мати вас тут, коли… — вона запинається, — коли нас перевіряють, як злодіїв.

Я вдихаю повільно. Ледь не до болю. Так, вона чула запах. І так — я справді танцював з Еліанною. Але не тому, що хотів.

Крапля парфумів, яку я не зміг змити, раптом стає чимось огидним.

— Це було службово, — кажу я. — Я не мав вибору.

Амалін піднімає брови — і я знаю цей погляд. Він б'є точніше, ніж будь-яка звинувачувальна фраза.

— Звісно, — каже вона тихо. — Орден приходить до нас перевіряти, а ви танцюєте зі своєю нареченою.

У мене опускаються руки. Вперше за довгий час я не знаю, що відповісти. Бо кожне слово зараз буде або брехнею, або раною.

— Вона не моя наречена, — кажу я твердо. Це все, що можу сказати без пояснень, у які не маю права заглиблюватися. — І якби я знав, що тут будуть люди Ордену, я не покинув би вас ні на мить.

Слова падають між нами важко, як каміння. І тиша, яка слідує за ними, обволікає, але не приносить полегшення.

Амалін відводить погляд першою.

Я ж залишаюся стояти, і мені доводиться стискати кулак, щоб не підійти ближче й не підняти її обличчя пальцями, змушуючи подивитися на мене.

Я не маю на це права.

Не маю права навіть мріяти про це.

Пізніше, коли вони засинають у своїх кімнатах, я сиджу за столом у своїй. Кімнаті, де немає ні запаху парфумів, ні музики, ні політичних інтриг. Лише темрява і думки, які я не хочу думати.

Орден прийшов без дозволу. Значить — або Фабрі більше мені не довіряє, або він хоче перевірити щось, про що не можна говорити вголос.

Або… він підозрює. Хоч щось. Про хлопця? Про мене? Про мої рішення?

Я встаю, ходжу по кімнаті. Рухи різкі, короткі.

Амалін. Її голос, коли вона говорила про Еліанну. Про бал.

Я хочу роздратуватися. Хочу відмахнутися. Але в мені лише теплий, дивний біль чужих слів, які раптом стали занадто важливими.

Я не маю права, повторюю собі.

Так само, як не мав права прихистити їх.