36 Амалін

Двері клацнули тихо — але після цієї ночі будь-який звук здається грюкотом. Я сиділа на ослінчику біля каміна, ніби охороняючи жар, який уперто не хотів розгоратися. Велея одразу підвелась, але не зробила жодного кроку до нього. Лише витягнулась, як струна, наче готується віддати звіт командору. Ми обмінялися короткими поглядами — наш мовчазний пакт: про Орден не говоримо першими.

Дамаріс заходить, повільно знімає рукавиці. На плащі блищить волога — чи то дощ, чи розтоплені сніжинки, не важливо. Він виглядає так, ніби повернувся не з балу, а з допиту. І все ж… від нього тягне не шампанським, не вином. А чужим духом. Тягучим, дорогим, густим. Еліанна.

Я проковтую це всередину. Але запах в’їдається в легені.

— Ви не спали? — запитує він.

— Не вийшло, — спокійно відповідає Велея. Вона не тремтить. Її стриманість — лезо, яке не дає крові побачити світ.

Він киває. Повертається до мене. Я зриваюся на ноги, ніби мене підштовхнули.

— Все добре? — питає.

Його голос рівний, втомлений. Ніби нічого не сталося. Ніби нас не тримала на порозі трійця в чорних плащах, що міряла наші душі за наказом Ордену.

— Було б добре, якби тут сидів хтось, хто міг нас захистити, — виривається в мене різкіше, ніж я планувала.

Велея ледь здригається. Я бачу, як вона хоче покласти мені руку на лікоть — зупинити. Але запізно.

Дамаріс завмирає. Лукавої усмішки немає. Немає і злості. Тільки холодний, виснажений подих.

— Амалін, — промовляє тихо, — що сталося?

Я стискаю пальці в спідниці. Голос глухий, але стабільний:

— Поки ви… виконували дипломатичні обов’язки… у нас були гості. Троє. З Ордену. Перевіряли документи, задавали питання. Заглядали в кімнати.

Очі Дамаріса темніють. Глибоко. Він на секунду стає тим самим чоловіком, який повертається з допиту. Не з балу.

— Вони чіпали хлопця? — голос зрізаний до металу.

— Ні, — кажу. — Вони не знали, що шукати. Але якби… — я роблю вдих, і слова вириваються. — Якби вас не було у списку їхніх начальників, нас би зараз тут не було.

Тиша. Густа. Обпалююча.

Велея обережно додає:

— Вони сказали, що це плановий огляд кварталу. Ми нічого не порушили.

Дамаріс повільно знімає плащ, неначе той важить тонну. Складає його на спинку крісла. Я бачу, як він переводить погляд з нас на вікно, з вікна — в підлогу. Внутрішня буря, яку він не може дозволити.

— Мені треба знати імена, — він говорить чужим голосом. Комісарським.

— Вони не представилися, — відповідаю. — Лише знаки. Срібні.

Тінь біжить по його обличчю. Фабрі. Його люди.

Але потім він підводить погляд — і запитує так, ніби ми втрьох в одному човні серед моря:

— Ви не травмовані? Ніхто вас не принижував?

— Ні, — кажу швидко. Тільки не кажу про те, як мене трусило після їхнього обшуку. Як вони ходили по дому, ніби вже його забрали.

Він зітхає. Повільно. Як той, хто мав би бути тут, але був у зовсім іншому житті. У світлі кришталю, музики і чиїхось тонких пальців на руці.

Я роблю крок убік, щоб пройти повз нього і сховатися в кухні. Але запах Еліанни торкається мене, як шлейф, і слова зриваються.

— Сподіваюся, у вас там було не надто… виснажливо.

Його очі звужуються. Не з гнівом. З непорозумінням.

— Це було службово, — коротко каже він.

Я всміхаюся напівзневажливо. Без гумору.

— Звичайно. Орден приходить до нас перевіряти, а ви танцюєте зі своєю нареченою.

Велея завмирає. Дамаріс — ні.

— Вона не моя наречена, — говорить твердо. — І якби я знав, що тут були вони… я не залишив би вас ні на хвилину.

Секунда. Друга. Я забуваю дихати.

В його голосі немає ніжності. Немає виправдань. Тільки правда, яку він не приховує.

І саме це лякає мене найбільше.