34 Амалін

Двері зачиняються за мною занадто гучно, і я здригаюсь — ніби звук може видати нас. Пакунок з дитячими речами випадає з рук на лавку в передпокої, а коліна підкошуються, як після довгого бігу. Арі сміється з кімнати, і цей сміх ріже по нервах, як лезо, бо в ньому так багато життя. Те, що Орден вважає гріхом.

Велея щось говорить із кухні — питає, чи вдалося купити тканину, — але я не відповідаю. Я йду до вікна. Там, де ринок. Там, де Ліса. Там, де той вартовий з холодними очима дивився так, ніби вже знає, де шукати. Я не знаю, як довго стою нерухомо, поки не відчуваю легкий стукіт у двері.

— Амалін, ти вдома, золота? — голос знайомий. Надто знайомий.

Авнея. Сусідка-зозуля. Та, що збирає плітки, як інші — ягоди. Вона завжди виходить першою на ґанок, коли вночі хтось проходить вулицею. Вона знає всіх і все, навіть те, що люди намагаються забути.

— Одну хвилину, — кажу, збираючи рештки голосу.

Я не хочу відчиняти. Але якщо не відчиню, буде гірше. Вона підніме шум, покличе інших сусідів, спитає, чому не впускають. І хтось може на це відповісти червоним плащем.

Я відчиняю. Авнея усміхається: обережно, співчутливо — так усміхаються ті, хто в іншому місці вже розповідає новину про твою смерть.

— Ох, ти така бліда, серденько, — вона проходить повз мене, не питаючи дозволу. — Я тільки на хвилинку. Сіль позичити. Моя вся злежалась, а Борін знову зіпсував суп.

Вона зависає поглядом на моїх руках. Я ловлю себе на тому, що стискаю край поли так, наче це щит.

— Ви не мали б сьогодні самі ходити ринком, — продовжує вона, опускаючись на табурет біля столу. — Кажуть, Орден знов нишпорить. Ой, не те що виявляють, ні! Просто… запобігають. Ходять кварталом, перевіряють сім'ї. Знаєш — порядок, дисципліна. А чуток… о, стільки чуток.

Я наливаю їй води. Руки тремтять.

— Я не цікавлюся чутками.

— Ти — ні, — киває Авнея, — але Орден цікавиться. Кажуть, шукають дітей з ознаками. Знаєш… незвичайними. Не від благословення, а від… інших.

Я зупиняюся. Серце б’є у горлі. Вона дивиться в мій бік, ніби чекає, чи ворухнеться у повітрі полум’я.

Я змушую себе посміхнутися.

— Знаєш, як говорять. Якщо в місті не вистачає новин — їх вигадують.

Авнея кривиться, але не відступає. Вона нахиляє голову ближче.

— Кажуть ще… Комісар Дамаріс скоро одружується. Бідна дівчина... Усі ж знають, під ним люди ходять, як по льоду.

Я стискаю зуби так сильно, що лунає клацання.

— Я не маю до нього справи.

— Ніхто не має, поки не має, — загадково каже вона й піднімається. — Ну, я побіжу. І не турбуйся: якщо побачу патруль — тихо постукаю.

Вона йде. Сіль навіть не бере. Двері зачиняються, і в домі стає так тихо, що я думаю — зараз почую, як у сусідніх кварталах падають шпильки.

Я вдихаю. Видихаю. Готую собі якийсь чай, хоча не пам’ятаю, який саме. Лише тепло горнятка тримає мене на місці.

А потім чую те, від чого кров стигне.

Стрижений металевий скрип. Рух у дворі. Синхронні кроки — троє чи четверо. Занадто рівні, занадто впевнені.

Я не встигаю схопити Арі, не встигаю сховати ковдрочку чи тканину — лише розвертаюся до дверей, коли в них уже стукають.

— Орден. Відчиніть.

Велея зісковзує з табурета. В її очах страх. Вона вже бере Арі на руки, але я піднімаю руку:

— Ні. Дай мені.

Вона передає мені малюка. Його пальчики теплі — як жарини, що тільки-но зняли зі світильника. Він хихотить, штовхає мою щоку, а я думаю, як затиснути його долоні, щоб жоден вогник не вислизнув.

Я відчиняю.

Чотири. Троє у червоних плащах, один — у металевому нагруднику. На плащах — чорне тавро орденської печаті. Очі холодні, як обухи молота. Молоді. Виглядають на тих, хто вчора ще чистив чоботи наставникам.

— Проводимо перевірку, — каже старший. — У кварталі знайшли можливу аномалію.

— У мене немає аномалій, — відповідаю рівно. — І якщо у вас є сумніви — звертайтесь до Комісара Дамаріса. Це його будинок.

Вони стискаються, як собаки перед ударом. Одне лише ім’я — і в очах з’являється вагання. Молодший з них ковзає поглядом по мені, по Арі. Потім зупиняється.

— Ми маємо право оглянути квартиру, — тихо каже він.

— Ви маєте право, якщо у вас є дозвіл, — відповідаю. — Засвідчений печаткою або підписом Комісара. Маєте?

Старший рипить зубами. Пальці стискають руків’я меча. Вони звикли до покірних. До тих, хто плаче й благає. Не до тих, хто дивиться прямо.

— Ми повернемось, — кидає він. — І краще, якщо наступного разу ви будете готові.

— Я завжди готова, — кажу.

Вони йдуть. Червоні плащі ковзають сходами, як потоки крові, що стікають до гноївки. Я зачиняю двері. Спираюся на них спиною.

Тремтіння накриває мене за мить. Ноги ламаються, я ковзаю вниз, тримаючи Арі так, ніби він єдина моя опора у цьому світі. Він сміється, торкається долонями повітря — і я бачу в їхній глибині крихітні іскри.

— Тшшш, — шепочу. — Не зараз. Зовсім не зараз.

Велея підходить, опускається поряд. Її руки обережні, але на обличчі — тиха паніка.

— Вони повернуться, — каже вона.

Я киваю.

Так. Повернуться.

І якщо Дамаріс не приїде раніше — мені доведеться зустрічати їх самій.