33 Дамаріс

Карета гальмує перед мраморною аркою, і я затримую подих. Ніч наповнює двір герцогського палацу теплом тисячі ліхтарів: вони закручені у спіралі над алеями, що ведуть до сходів. Мені здається, що вони не просто світять — вони кличуть, заманюють. Розкіш має запах — меду, воску, сандалу й гордості. Служник відкриває дверцята, а я виходжу, відчуваючи, як земля під ногами стає м’якшою, поступливішою, немов навмисно схиляється перед запрошеними.

Бал у герцога Луана де Вальмонта — подія, на яку чекають цілі місяці. Тут збираються ті, хто губиться між шовками і інтригами, і ті, хто вміє читати не слова, а паузи між ними. Ми для Фабрі — очі, що мають бачити. Але зараз мої очі губляться в зоряному сяйві люстр і в дзеркальній гладіні мармуру, що відбиває танцюючі силуети.

Усередині пахне жасмином. Музика струменить, як вода, розм’якшуючи сувору дисципліну мислення. Вишукані сукні переливаються перлами, сріблом і старими гербами, прикрашеними камінням, що кишить секретами поколінь. Вальмонт знає толк у тому, як принижувати простих і возвеличувати обраних — навіть якщо між ними немає жодної різниці, крім грошей чи титулу.

Я роблю кілька кроків углиб залу, і погляд одразу ловить її.

Еліанна.

Вона не просто тут — вона в центрі уваги. Золотисте волосся вплетене в діадему, тонка талія, сукня кольору слонової кістки, що огортає її, мов молоко навколо меча. Вона сміється — тихо, витончено — і кожен чоловік біля неї ніби на мить стає молодшим, впевненішим. Аристократка — не за титулом, а за самим способом дихати.

Коли вона помічає мене, її усмішка розгорається. Вона не кидається — не в її стилі. Вона пливе до мене, наче хвиля по фресці.

— Комісаре Дамарісе, — голос її лагідний, але холод у ньому подібний до тонкого леза. — Ви нарешті з’явилися.

Я вклоняюся їй, хоч не мушу. 

— Леді Еліанно. Ви, здається, сяєте яскравіше за люстри цього вечора.

Вона торкається моєї руки кінчиками пальців. 

— Це лише початок. Герцог наказав музикантам виконати старі імперські менуети. Ви пам’ятаєте їх?

— Достатньо, — відповідаю сухо, хоча серце в грудях відгукується, як барабан перед битвою.

Її сміх ковзає по моїй шиї. 

— Тоді ви не маєте жодного виправдання.

Вона тягне мене до центру залу. Я відчуваю погляди людей — хтось насторожений, хтось ревнивий, хтось заздрісний. Усі вони бачать у мені проктора ордену. Але для Еліанни я зараз лише хлопець, якого вона колись покинула в ім’я зручнішого майбутнього.

Мелодія починається. Вона кланяється мені — глибоко, як належить. Я беру її за руку. Її пальці холодні, тонкі, мов крила метелика. І ми рухаємося.

Менует — це не танець. Це демонстрація. Пружний крок, зворотний оберт, нахил голови; ритм правління, у якому кожен жест означає більше, ніж слова. Вона дивиться на мене знизу вгору, і мені здається, що я падаю в ті очі, які одного разу довели мене до межі безумства.

— Ви все ще пам’ятаєте, як тримати партнерку, — тихо каже вона.

— Пам’ятаю лише те, що потрібно, — відповідаю. — І лише коли воно не заважає роботі.

Вона усміхається, але в усмішці з’являється крихітна тріщина. 

— Робота, робота… Ви говорите про неї так, ніби вона може замінити вам серце.

— Серце не потрібне, щоб виконати обов’язок.

— Але потрібне, щоб жити.

Її коліна торкаються моїх на півоберті, і я забуваю на мить про слова Фабрі, про дитину, про дівчину з темного кварталу, що носить в руках хаос. Я забуваю навіть про зниклу жінку з палацу — ту, яка досі стоїть у моїх снах на межі світла й тіні. Усе стискається до тепла тонкого зап’ястка і запаху жасмину.

Музика зростає. Вальмонт вітає когось зі сходів — але я не бачу хто. Довгі коридори, високі дзеркала, самі боги у вигляді статуй — усе тане. Є тільки вона, її подих біля мого вуха і зовсім тихий, майже невинний шепіт:

— Колись ви належали мені. І я жахливо не люблю втрачати те, що вважала своїм.

Упевнений удар серця. Ритм збивається. Це не загроза, не прохання — це спогад, кинутий як ніж у мої груди. І я розумію, що сьогодні на балу є вороги. Та можливо… один із них — це не політичний змовник. А жінка, що посміхається мені просто зараз, танцюючи, мовби ми ніколи не втрачали одне одного.