32 Амалін

Вранці дім здається надто великим. Кожен звук у ньому — окремий подих. Велея порається на кухні, наспівує щось безтурботно, ніби за вікном не стоїть осінь і не згущуються тіні. Арі сидить на підлозі, грається шматочком дерева — він знову сміється, торкаючись пальчиками до повітря, і вогники миготять у нього над долонями, мов світляки.

Я швидко ховаю його руки в рукави сорочки.

— Тихіше, сонечко. Не можна, чуєш?

Він морщить носа, але слухається.

Дамаріс ще не повернувся. Усе, що він сказав, — “Я маю справи”. Без пояснень, без деталей. І чомусь те коротке “справи” звучить так, ніби він вирушив у війну.

Я лишаю малого на Велею.

— Я ненадовго, — кажу, застібаючи плащ. — Треба придбати трохи одежі, він росте щодня.

— Обережно там, — бурчить вона. — На площі вартові нишпорять, кажуть, когось шукають.

Я киваю й виходжу. Повітря вогке, пахне мокрим каменем і димом. Після вчорашнього дощу ринок виглядає, наче поле битви: калюжі, бруд, крики торговців, запах риби й спецій. Люди метушаться, штовхаються, сміються — життя продовжується, навіть коли хтось поруч ховається від смерті.

Я зупиняюся біля прилавку з тканинами. На очі потрапляє м’який відріз сірої фланелі. Дотик теплий, приємний — саме те, що треба для Арі.

— Скільки за це? — питаю.

— П’ять срібних, господине. Але для таких рук, як ваші, віддам за чотири, — продавчиня підморгує.

Я усміхаюся й уже тягнуся за гаманцем, коли чую голос:

— Амалін? Це справді ти?

Обертаюсь.

Переді мною стоїть Ліса, дочка аптекаря, з якою я колись працювала. У неї все так само — усмішка щира, очі уважні.

— Я не могла повірити! — каже вона, підбігаючи. — Ти зникла після вибуху в порту! Всі думали, що ти… — вона замовкає, кидаючи погляд на мої руки, де я тримаю маленькі речі — дитячу сорочку, шкарпетки, ковдрочку. — Ти… народила?

Я запізно розумію, як це виглядає.

— Ні, — кажу швидко. — Це… для знайомої. Її донечка захворіла, я просто допомагаю.

— Для знайомої? — Ліса примружується. — Але ж це хлоп’яче вбрання.

— Її син, — виправляюся, і слова лунають занадто поспішно.

Вона сміється, але в сміху чути сумнів.

— Ти змінилася. Раніше ти не могла вигадати навіть найпростішої неправди.

— Люди змінюються, — кажу тихо. — Особливо, коли доводиться.

Ліса знизує плечима, бере мене під руку.

— У нашому кварталі тепер небезпечно, — шепоче. — Кажуть, Орден шукає когось. Маленьку дитину. Народжену “нечистим шляхом”. Ти, мабуть, чула?

У мене холоне всередині.

Я відчуваю, як пальці холонуть, ковзають по тканині, яку я досі тримаю.

— Ні, — відповідаю, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Я тепер рідко буваю серед людей.

І саме тоді я бачу його.

Вартовий. Стоїть за спиною Ліси, удає, що розглядає кошик із яблуками, але його погляд прикипає до нас. Надто уважний. Надто довгий.

Мене пронизує крижаний страх.

Я нахиляюся до Ліси, кажу швидко:

— Мені треба йти. Передай вітання батькові.

Вона не встигає нічого відповісти.

Я вже йду, майже біжу, тримаючи пакунок до грудей. Калюжі бризкають, крики торгівців глушать серцебиття, але мені здається, що кроки за спиною все ближчі.

Коли звертаю у вузький провулок, серце вже стукає так, що я чую його у вухах. Стіни вологі, камінь слизький. Десь неподалік дзенькіт обладунків.

Я притискаюся до стіни, затамовую дихання.

За рогом проходить вартовий. Той самий. Його тінь ковзає по стіні поруч.

Він зупиняється. Озирається. Потім повільно йде далі.

Я стою, поки не впевнюся, що звук кроків зник.

Тоді виходжу — обережно, як дика тварина з пастки.

Коли нарешті бачу дах нашого дому, мені здається, що пройшло пів життя.

Велея зустрічає мене з порога.

— Ти бліда, як попіл! Що трапилось?

— Нічого, — кажу, але голос ламається. — Просто… холодно.

Арі тягнеться до мене, сміється, і цей сміх рятує.

Я пригортаю його, ховаючи обличчя у його волосся.

Нічого, малий. Ми втримались ще раз. Але вони вже близько.

Я дивлюся у вікно — і здається, за дальнім будинком миготить червоний плащ. Орденський.

Сховатися більше не вийде.