31 Дамаріс

Амалін майже не говорить зі мною зранку. Вона відповідає коротко, з тією ввічливою холодністю, якої раніше не мала. Може, втома, думаю. А може, щось інше. Коли я від’їжджаю, вона навіть не дивиться у вікно. Арі спить, і я ловлю себе на тому, що шкодую — мені простіше зустрічатись із дитячими очима, ніж із її поглядом, який більше не довіряє. Дорога до міста сіра, туман лягає на плечі, запах осені гірчить у повітрі. Біля храму Ордену мене вже чекають. Посланець у червоному плащі кланяється і передає коротке: «Його Високопреосвященство чекає». Кардинал Фабрі не терпить запізнень.

Його кабінет пахне воском і старими книгами. Він сидить за важким столом, згорблений, але очі — живі, хижі, спостережливі. Коли я заходжу, він не піднімається, лише робить знак сісти.
— Комісаре Тейвене, — каже, вимовляючи моє ім’я з тим ледь відчутним презирством, яке він завжди собі дозволяє. — Мені потрібен хтось надійний.

— Я слухаю.
— Герцог Вальмір святкує річницю свого шлюбу. Бал буде завтра в його маєтку. Там зберуться всі, кого треба бачити і… деякі, кого краще було б не бачити ніколи. — Він дивиться крізь мене, наче крізь вітраж. — Ми маємо підозри, що серед присутніх є ті, хто підтримує змову проти Корони.

Я мовчу, розуміючи, що це не просто світське завдання.
— Ви хочете, щоб я був там?
— Так. — Кардинал злегка нахиляє голову. — Орден буде присутній офіційно, як охорона. Але насправді ви маєте слухати, спостерігати, помічати. Особливо — герцогиню. Вона була близькою до родини колишнього королівського радника, того самого, який зник.

Його пальці ковзають по столу, торкаються печатки.
— Є чутки, що в палаці з’явилось щось… не зовсім людське.

Я стискаю руки, щоб не зреагувати.
— Ви маєте на увазі магію?
— Я маю на увазі хаос. — Його голос стає тихим. — І якщо це правда — хтось його приніс.

Я не відповідаю. Серце б’ється рівно, але в голові спалахує думка — якщо він знає. Якщо Орден уже відчув відгомін сили Арі.

— Ви будете там під виглядом почесного представника Ордену, — продовжує він. — Одягніться як личить вашому становищу. І тримайтеся поруч із герцогинею. Вона вразлива до чар. Якщо щось піде не так — ви зрозумієте.

— Що саме шукати?
— Слабкість. Неприродне. — Фабрі дивиться мені прямо в очі. — І тих, хто це прикриває.

Мені здається, він вимовляє це надто виразно. Наче знає, що я теж щось приховую.
— Є ще щось? — питаю.
— Так, — каже він і встає. — Ваш дядько Реміс буде серед гостей. Він надав фінансову підтримку Ордену. Раджу не створювати напруги.

Це прозорий натяк. Я встаю, вклонившись.
— Як накажете.

Коли виходжу з храму, небо вже темніє. Місто пахне вогкістю й димом, повітря гірке. У голові пульсує єдина думка: бал у герцога Вальміра — пастка або шанс. Якщо там справді з’являться ті, хто стоїть за змовою проти Корони, я зможу знайти нитку, що веде до матері Арі. Але якщо там буде Реміс — нитка може обірватися, ще не розпочавшись.

Я йду до коня, стиснувши плащ. І ловлю себе на іншому: перед очима знову постає не герцогиня, не Фабрі, не Реміс — а Амалін. Її тиша. Її погляд, коли я виходив. Той холод, який болить сильніше за будь-яку підозру.

Може, справді простіше боротися зі змовниками, ніж із тим, у що не повинен був дозволити собі повірити.