30 Амалін

Вечір опускається тихо, але відчувається, що спокій — удаваний.

Повітря напружене, наче перед грозою. Я сиджу біля вікна, тримаю на колінах стару книгу з травами, та очі не бачать літер. У голові крутяться лише слова тієї жінки — Еліанни.

«Коли ми знову станемо родиною…»

Вона говорила це так, ніби майбутнє вже написане, а мені лишилося прийняти свою роль — безмовної тіні на узбіччі.

Але я не можу. Не цього разу.

Бо тепер я не просто жінка, яку життя закинуло в чужий дім.

Я — єдина, хто стоїть між дитиною й тими, хто хоче його знищити. І навіть якщо доведеться стати ворогом усьому світу, я зроблю це.

Арі спить, але неспокійно. Його щоки гарячі, на губах — ледь помітне світіння, мов жаринка під шкірою.

Я змочую серветку настоєм із шавлії, торкаюся його чола. Тепло трохи спадає, але не зникає.

Магія росте.

І що далі, то сильніше я відчуваю, як вона пробуджується в ньому — як спить під шкірою, у крові, в подиху.

Я боюся не його, а того, що зроблять із ним інші.

Я бачила, як Орден забирає дітей. Я бачила, що залишалося після їхніх “очищень”.

Ні. Тільки не Арі.

Я підводжусь, ставлю глечик із водою ближче до вогню — хай нагрівається. Потім беру плащ і виходжу на ґанок.

Дощ стих, але вулиці ще мокрі. Місяць визирає крізь хмари, кидаючи тьмяне світло на дах.

Вітер пахне ніччю й металом — десь неподалік хтось точить клинки.

Я йду до хвіртки, дивлюся на дорогу. Удалині миготить ліхтар. Може, патруль. А може — ті, хто стежить.

І все ж я стою, поки не відчуваю позаду тихий рух.

— Ви не повинні виходити надвір, — голос Дамаріса глухий, втомлений, але теплий.

Він повернувся.

Мокрий плащ блищить від дощу, волосся прилипло до чола, в очах — блискавки, справжні. Не небесні — ті, що всередині людини.

— Я не могла сидіти, — кажу. — Тиша давить.

Він дивиться на мене довго, ніби хоче щось сказати, але стримується.

Дамаріс іде до будинку без звуку, як тінь. На плащі — мокрі плями, волосся розтріпане, погляд — важкий.

— Ви промокли, — кажу, щоб розбити тишу, але голос зрадливо тремтить.

Він кидає рукавички на стіл, навіть не глянувши на мене.

— Це не має значення, — відповідає глухо. — Ніч коротка.

Я розумію — щось сталося. Але він не пояснює.

Його рухи різкі, напружені, мовби в ньому борються два голоси. Один наказує зникнути, інший — залишитись.

Я простягаю йому рушник, він бере, торкаючись моїх пальців — і я відчуваю, як десь у грудях спалахує вогонь, м’який, але нестримний.

— До вас приходили, — кажу я нарешті. — Молода жінка…

Він завмирає.

— Еліанна?

Я киваю.

— Вона назвала себе вашою нареченою.

Дамаріс зітхає, проходить до вікна. На мить мені здається, що він усміхається, але то лише відблиск світла.

— Вона колись була мені важлива, — каже тихо. — Давно. Коли я ще вірив, що минуле можна виправити.

— А тепер?

Він повертається. Його очі темні, але в них блиск, який змушує серце пропустити удар.

— Тепер — ні. Тепер я знаю, що деякі речі не виправляються, — каже він і робить крок ближче. — Вони просто замінюються на інші.

Я хочу відступити, але не можу. Між нами — подих, не більше. Вогонь у каміні спалахує сильніше, ніби відчуває те, що ми обидва приховуємо.

— Вона сказала, що ви повернетесь до неї, — шепочу. — Що це лише питання часу.

— Вона завжди каже те, у що хоче вірити, — відповідає він. — Але я не належу їй.

Його голос тихий, але в ньому така впевненість, що у мене пересихає в роті.

— А кому ви належите, Дамарісе? — виривається з мене.

Він дивиться довго. Потім повільно, обережно кладе руку мені на щоку.

— Нікому, — каже. — І все ж, коли я тут… — пальці торкаються моєї шкіри, і від дотику в мені все зупиняється, — мені здається, ніби це могло б бути інакше.

Я не знаю, хто робить перший крок. Просто мить — і його губи торкаються моїх. Спочатку несміливо, майже невпевнено, потім глибше. Гаряче. Смак — металу, вина, і ще чогось, що пахне дощем.

Світ стискається до одного дотику. До одного подиху.

Коли він відступає, я стою, ледве тримаючись на ногах.

— Це не мало статися, — каже він хрипло. — Але сталося.

Я не відповідаю. Не тому, що не знаю як — просто не можу. Десь у колисці ворушиться Арі, і ми обидва завмираємо. Тиша. Дихання дитини. Наші серця — як два удари в унісон.