29 Амалін

День тихий, занадто тихий. Дамаріс пішов на світанку, сказав лише, що повернеться пізно. Велея досі не прийшла — мабуть, шукає трави за містом. Я залишаюся сама в домі, де тиша така густа, що навіть кроки здаються зрадою. Арі спить у колисці, але його дихання чути, воно заспокоює краще за будь-яку молитву. Я прибираю, розтоплюю вогонь, перевіряю трав’яні настої, наче ці дрібниці можуть стримати тривогу, яка наростає від самої думки, що ми тут — лише тимчасово.

Десь по обіді лунає стукіт у двері. Різкий, владний — не схожий на стукіт Велеї чи когось із міщан. Я витираю руки об фартух, іду відчиняти. На порозі стоїть жінка. Висока, струнка, у світлій накидці з оксамиту, волосся зібране у складну косу, очі — холодні, мов відполіроване скло.

— Ви, певно, служниця Дамаріса, — каже вона замість привітання. Голос рівний, лагідний — той, що ріже не гірше леза.

— Я… господиня дому, поки він відсутній, — відповідаю я, не зовсім певна, що це правда.

Жінка усміхається.
— Господиня? Цікаво. — Вона проходить повз мене, навіть не чекаючи запрошення, оглядає кімнату, пальцями торкається спинки крісла, ніби перевіряє, чи достатньо чисто. — Мабуть, Дамаріс дуже змінився, якщо дозволяє таку фамільярність.

Я стискаю долоні, щоб не відповісти різко.
— Ви його знаєте?
— Знаю, — каже вона просто. — Можна сказати, колись дуже близько.

Її очі зупиняються на моїй сукні — простій, пошитій вручну. Потім на руках — обвітрених, з тонкими подряпинами від роботи. І я бачу, як у її погляді з’являється те ледь помітне презирство, яким володіють лише ті, хто народився серед шовків.

— Я — Еліанна, — додає вона нарешті, — наречена Дамаріса. Принаймні була. Але, здається, деякі речі повертаються на своє місце.

Мені раптом стає важко дихати.
— Він… нічого не казав.
— Не дивно, — її усмішка тоншає. — Чоловіки рідко розповідають своїм… доглядальницям про минуле.

Я хочу щось заперечити, але саме тоді Арі прокидається і тихо скавулить. Еліанна повертається до колиски, і на мить її обличчя змінюється — подив, цікавість, а потім те саме поблажливе тепло, яким дивляться на дітей чужих.

— То ось заради кого ви тут, — каже вона м’яко. — Малюк. Ви справді великодушна, що взялися няньчити дитину покійної.

Я мовчу. Її тон звучить, наче милосердя — це ганьба.

— Дамаріс завжди мав схильність до рятування злиденних, — продовжує вона. — У цьому є щось чарівне, навіть шляхетне. Але ви ж розумієте, що його доброта не вічна. Коли ми знову станемо родиною, він не зможе дозволити собі такі… експерименти.

Я стискаю край столу, щоб руки не тремтіли.
— Ви дуже впевнені в його почуттях.
— Я знаю Дамаріса краще, ніж він сам себе. — Її погляд ковзає по мені, як лезо. — Йому потрібна рівна. Та, хто не зламається під вагою його минулого.

Арі тягнеться до неї ручками, але вона не торкається його — відходить на крок, ніби боїться заплямувати рукав.
— Гарна дитина. Шкода лише, що вона не матиме місця у нашому домі.

Вона повертається до мене, знову усміхається.
— Не сприймайте це як образу, але вам краще подумати про власне майбутнє. Коли все владнається, його життя зміниться. І… благодійність має властивість швидко закінчуватись.

Вона бере рукавички, повільно натягує їх, наче ставить крапку в розмові.
— Передайте йому, що я чекатиму завтра ввечері. У мене є новини, які його зацікавлять.

Я навіть не помічаю, як двері за нею зачиняються.

Тиша повертається, але вже інша — глуха, задушлива. Я стою посеред кімнати, наче після удару. Потім озираюсь на Арі. Він знову спокійний, спостерігає за світлом крізь пальці. І раптом мені здається, що я чую слова Еліанни знову: “Коли ми станемо родиною…”

Я підходжу до колиски, нахиляюся до малого.
— Не слухай, — шепочу, більше для себе, ніж для нього. — Ми просто переживемо ще один день.

Але всередині вже щось тріснуло. І це тріщить не серце — це довіра.