28 Дамаріс

Дощ не припиняється. Він сиплеться на черепицю, змиває з вікон пил, але не здатен змити те, що застрягло в мені. У кімнаті тихо. Амалін заснула на стільці біля колиски, прихилившись щокою до долоні. Її волосся, розсипане по плечах, ловить світло від свічки, і воно тремтить, наче від полум’я. Арі спить глибоко, дихання рівне. Магічний жар від нього відчувається навіть здалеку — ледь помітний, проте невідступний. Ця тиша не заспокоює. Вона нагадує мені про штиль перед бурею. Я стою біля вікна, тримаю в руках келих, у якому вино давно втратило смак. Думки ходять по колу, як вовки в клітці. Реміс знає. Якщо він знає — Орден теж дізнається. А якщо Орден дізнається, то не буде вибору між правдою і життям. Вони просто прийдуть і заберуть.

Я дивлюсь на малого. У його рисах є щось знайоме — не зовнішнє, глибше. Може, те, що колись я сам відчував, коли ще не вмів брехати. І в ньому — відлуння того, чого я так і не мав: власного сина. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє думав про це. Стільки років пройшло, що біль став спогадом, а спогад — звичкою. Тоді мені здавалося, що я втратив усе. Тепер я знаю — втратив тільки частину. Гірше те, що решту віддав сам.

Я ставлю келих, проходжу повз Амалін і раптом ловлю себе на бажанні торкнутись її плеча, просто щоб відчути тепло. Її обличчя спокійне, але повіки тремтять — їй сниться щось. Хотів би знати що. Можливо, те саме, що і мені. Вона не повинна бути тут. Вона не має бути втягнута у це, але я не можу вигнати її. Не після всього. Не після того, як побачив, як вона дивиться на малого. І — на мене.

Я стиха відсуваю штору, вдивляюсь у темряву. У вузьких провулках під ратушею рухається кілька постатей. Орденські патрулі? Можливо. А може, люди Реміса. У будь-якому разі — спокій закінчується.

Я повертаюсь до столу, запалюю лампу й розгортаю звіти, ніби це може мене відволікти. На краю сторінки чорнило розпливається плямами, як кров у воді. «Підозра щодо втручання хаотичної сили в районі Вежі». «Зникнення трьох дітей у східному кварталі». Всі ці рядки — відлуння тієї ж історії, що крутиться тепер у мене під дахом. Орден забирає тих, хто “небезпечно народжений”. І більшість із них більше не повертається.

Я знаю, що робити. Завтра я піду до кардинала Фабрі. Не напряму — я не настільки безумний. Але я маю зрозуміти, чи грає він у свою гру, чи є лише пішаком у чужій. Можливо, зможу відтягнути час. Або — знайти спосіб зникнути.

Арі ворушиться у сні, тихо бурмоче щось нерозбірливе. На мить у повітрі блимає вогник — крихітний, як відблиск від скла, але він плаває сам по собі, не торкаючись нічого. Світиться між його пальчиками, потім розчиняється. Магія, що не спить.

Амалін теж прокидається, підводить голову.
— Ви ще не спите, — шепоче.
— Не можу, — відповідаю. — Забагато думок.
— Через Реміса?
— Через усе.

Вона підходить ближче, сідає поруч. Тиша між нами натягнута, як струна. Я чую її подих, відчуваю запах трав, якими вона завжди лікує подряпини. Раптом вона торкається моєї руки — несміливо, але впевнено. І цей дотик вибиває з мене все, що я стримував.

— Ви не повинні були в це втягуватись, — кажу я тихо. — Я не просив вас залишатись.
— А я не просила дозволу, — відповідає вона.

Я дивлюсь на неї. У вогні її очі здаються темнішими, але в них нема страху. Лише рішучість. І тоді я розумію: відтепер ми зв’язані не словом, не клятвою — вибором. Її вибором бути тут, моїм — не відпустити.

З вулиці долинає стукіт копит. Я підіймаюся, відсуваю фіранку. На перехресті стоїть екіпаж без герба. Вікна затемнені. Ні Реміс, ні Фабрі не користуються випадковими возами. Це спостереження.

— Вони вже тут, — кажу я. — Завтра буде важко.

Вона дивиться на мене, потім — на Арі.
— Тоді хай цей один день буде спокійним, — каже.

І, не чекаючи відповіді, гасить свічку.

Темрява накриває нас. Лише подих дитини чути крізь тишу. І у цьому диханні — майбутнє, яке я мушу втримати, навіть якщо для цього доведеться знищити все інше.