27 Амалін

День хилиться до вечора.

Тиша в домі сьогодні неприродна — така, ніби повітря чекає на щось. Дощ перестав, але важкі хмари висять над дахами, не випускаючи світло. Вогонь у каміні ледь жевріє, а я ловлю себе на тому, що рахую вдихи дитини, мов оберіг.

Арі спокійний. Спить — обличчя чисте, лагідне, щоки порожевіли. Хто б сказав, що кілька годин тому ці самі пальчики тримали вогонь у долонях.

Я сиджу поруч і думаю: якщо в ньому справді іскра хаосу — що це означає для нас? Для нього?

Хаос — це те, про що в нашому селі розповідали як про прокляття. В нашому королівстві ця магія під суворою забороною.

Я дивлюся на Арі й не можу повірити, що світ здатен знищити таку маленьку істоту лише за те, що в ній є трохи більше магії.

Двері риплять.

Я здригаюсь, але це лише вітер — і все ж серце калатає. Дамаріс пішов ще вдосвіта. Я чула, як кінь ступав по бруківці, як зачинилися ворота. Відтоді дім став ніби беззахисний, хоч я й знаю, що він залишив тут охоронні плетива.

Коли він поруч, я відчуваю себе спокійніше — і це мене лякає.

Не маю права так думати. Не маю права прив’язуватись до людини, чия сила — у холоді й відстані.

Я знову дивлюся на Арі. Він спить, але іноді кривить губи — так, ніби усміхається уві сні.

Я торкаюся його волосся, і ледь відчутне тепло проходить крізь пальці.

Магія. Вона ще тут.

Вона жива.

Коли Дамаріс нарешті повертається, вечір уже глибокий.

Я чую, як грюкають двері, як важко лунають його кроки. І ще — щось у його ході сьогодні інше. Повільніше. Важче.

Він заходить до кімнати без плаща — втомлений, змокрілий, мов після бурі.

Погляд — гострий, але очі… в них є тінь. І не лише від недосипу.

— Ви повернулися, — кажу тихо, хоча звучить це надто просто.

— Так, — коротко відповідає він. — Дорога була… непростою.

Я ставлю перед ним миску гарячого супу. Мовчу, але бачу — він не їв цілий день.

— Ви повинні поїсти.

— Це наказ? — він піднімає брову, та в кутиках губ ледь грає усмішка.

— Це… прохання, — відповідаю й опускаю очі.

Він сідає. Їсть повільно, ніби змушуючи себе.

Я помічаю, як пальці тремтять, коли він бере ложку.

— У вас… неприємності? — питаю несміливо.

Він дивиться на мене, і цей погляд такий глибокий, що я майже шкодую, що запитала.

— У мене завжди неприємності, — каже він. — Але цього разу — ближчі, ніж зазвичай.

— Через дитину?

— І через неї теж. — Він ставить ложку, дивиться у вогонь. — Світ не пробачає тим, хто приховує правду. А я її тепер ховаю.

Я стискаю долоні на колінах.

— Ви зробили правильно.

Він мовчить, довго дивиться у полум’я. Потім каже:

— Правильно — не завжди безпечно.

Я хочу щось відповісти, але саме тоді Арі починає ворушитись у колисці. Маленькі ручки розгинаються, він відкриває очі, й на мить між нами знову пролітає спалах — теплий, невинний, як подих життя.

Малюк тягнеться до нього, сміється, і я не встигаю втримати, як він простягає руки саме до Дамаріса.

Той, не вагаючись, бере його на руки. Арі кладе голову йому на плече, затихає, ніби знайшов своє місце у світі.

Я дивлюсь на них — і не можу відвести погляду.

Дамаріс стоїть мовчки, притримуючи малого. І раптом його риси м’якшають, губи ледь торкається усмішка — справжня, невловима.

Я розумію, що бачу те, чого не має бачити ніхто.

Ту частину нього, яку він ховає навіть від самого себе.

І мені стає страшно — не через дитину, не через магію, а через те, як легко це тепло прокрадається в серце.

Він ставить Арі назад у колиску, накриває ковдрою.

— Тепер він засне.

Його голос тихий, спокійний. Але я бачу — за спокоєм щось ховається.

— Що сталося, Дамарісе? — питаю знову.

Він довго не відповідає, потім каже просто:

— Реміс знає. Про дитину. Про нас.

Мені раптом стає холодно.

— Що тепер?

— Тепер я мушу діяти швидше, ніж він. І швидше, ніж Орден.

Я чую в цих словах не лише небезпеку — вирок.

Але він, здається, вже вирішив усе сам.

— Ви… не віддасте Арі?

— Ні, — каже він твердо. — Тепер уже ні.

Його очі — темні, глибокі, але в них нарешті немає холоду.

Є рішення. І, можливо, початок війни. Я відчуваю, як серце б’ється швидше. І розумію — відтепер ми не просто переховуємо дитину. Ми стоїмо на боці, де не буде прощення. Але тепер це не здається неправильним.