25 Амалін

Дім спить. Лише вогонь у каміні ще живе — дихає тихо, рівно, як дитина в колисці. Я сиджу біля Арі, гойдаю його, співаю пошепки стару пісеньку, що колись співала мама. Усе здається таким спокійним, що я навіть дозволяю собі повірити: бурі позаду.

Та коли малюк сміється — сміхом, який нагадує потріскування іскор, — я розумію: буря лише змінила форму.

У повітрі раптом щось тремтить. Ледь відчутний запах озону, сухий тріск. Я озираюся — й бачу, як у повітрі над його долонькою крутиться маленька іскорка. Справжня, жива. Вона росте, обертається, і раптом спалахує вогняною кулькою.

— Ні-ні-ні, Арі, не можна! — шепочу, кидаюся до нього, але він тільки сміється гучніше, а полум’я стає більшим.

Я встигаю накрити його долонею, коли двері риплять.

— Амалін? — голос Дамаріса.

Я різко озираюся — і саме в цей момент кулька виривається з моїх рук і летить просто в нього.

Він зреагував блискавично — рух, майже невидимий, і полум’я зникає, розсипаючись м’яким сяйвом. На підлозі лише запах спаленого повітря.

— Що це було? — спокійно, але з тією ноткою, від якої мені хочеться провалитися крізь землю.

— Я… він… — починаю, але слова плутаються. — Це сталося раптом. Я не знала, що він… що він може.

Він дивиться на дитину довго, мовчки. Його очі темніють, але не від злості — радше від зосередженості.

— Як давно він це витворяє?

— Сьогодні вперше, — кажу. — Тільки сьогодні. Раніше він… ніколи.

Дамаріс повільно зітхає, підходить ближче, нахиляється над колискою. Арі дивиться на нього широко розкритими очима й усміхається — зовсім невинно. І, що найдивніше, тягнеться до нього ручками.

— Тепер буде весело, — каже він сухо.

Я проковтую клубок у горлі.

— Ви… ви не скажете в Орден? — питаю тихо, майже без голосу.

Він піднімає погляд на мене.

— Якби я хотів, — каже, — давно б це зробив.

Ці слова падають у тишу, мов камінь у воду, і відлуння в мені — тепле, важке. Я навіть не думаю — просто підходжу ближче й обіймаю його. Швидко, коротко, від подяки, від полегшення.

Його тіло напружується, але він не відштовхує. Лише стоїть, мов не знає, що з цим робити.

Я розумію, що роблю, тільки коли вже відходжу, червоніючи до вух.

— Вибачте, — шепочу. — Це… просто я злякалася.

— Злякалася — правильно, — каже він. — Тепер з ним треба бути обережніше. Його сила… ще не прокинулась повністю.

— Але… він не злий, — кажу швидко. — Він не може бути загрозою. Ви бачили, який він!

Дамаріс дивиться на мене — довго, уважно.

— Я бачив багато дітей, — відповідає він. — Але жодна не сміялась, коли магія спалахує у повітрі.

Він робить паузу, стишує голос:

— І все ж, Амалін… ти права. В ньому немає зла. Є лише сила. І від того, хто буде поруч, залежить, ким він стане.

Я киваю. У грудях тепліє, ніби вогонь з колиски перебіг у мене.

— То ви… допоможете нам? — питаю.

— Уже допомагаю, — відповідає просто.

Я ловлю його погляд — у ньому більше не лише суворість. Є щось глибше. Тихе, майже невимовне. І коли він відвертається, я розумію — між нами тепер є таємниця, яку не зітре жоден Орден.

Арі, ніби зрозумівши, про що мова, знову сміється — тихо, радісно, наче полум’я, яке тільки що мало його злякати, для нього просто забавка. Маленькі ручки тягнуться вгору — просто до Дамаріса.

— Гей, ні, — шепочу, підхоплюючи малого. — Ти вже накоїв достатньо.

Та він не зупиняється. Схоплює пальчиками край темного рукава, стискає так міцно, що Дамаріс навіть не встигає відступити. Малюк уперто, з дитячою впевненістю, тягнеться до нього далі.

— Арі, не можна, — кажу я, але в голосі більше лагідності, ніж суворості.

Дамаріс дивиться на нас, трохи розгублено, наче не знає, що робити з цією довірою. Потім обережно бере малого на руки. Арі відразу втискається в нього, немов так і треба, поклавши голову на груди, і затихає.

Я спостерігаю, як він стоїть із дитиною на руках — високий, строгий, завжди зосереджений. Але зараз у ньому щось інше. Плечі трохи розслаблюються, подих стає повільнішим. І на його вустах з’являється тінь усмішки — така легка, що її можна було б прийняти за гру світла, якби не очі.

Вони тепліють.

— Ти… маєш талант, — кажу, намагаючись приховати посмішку.

— Сумніваюсь, — відповідає він, але голос уже не такий холодний, як завжди.

Він дивиться на малого, ніби бачить не загрозу, не таємницю, а просто дитину.

— Вперше хтось не боїться мене, — додає майже тихо.

— Він відчуває, — кажу я. — Хто справжній.

Дамаріс підводить на мене погляд, і я раптом відчуваю, як повітря між нами змінюється — не магією, не страхом, а чимось глибшим.

Теплішим.

І коли Арі знову сміється, дотиком пальчиків торкаючись його щоки, мені здається, що вперше за багато днів у цьому домі справді стало світліше.