24 Дамаріс

У моєму кабінеті пахне пергаментом і гарячим вином. Я щойно повернувся з собору, але навіть у тиші стін Ордену немає спокою. На столі — звіти, печатки, накази, а між рядками кожного документа наче ховається один і той самий підтекст: довіряй, але стеж.

Я саме наливаю собі келих, коли двері прочиняються без стуку.
— Ти зовсім не змінився, Дамарісе, — звучить голос, знайомий до болю.

Я підводжу очі.
Еліанна стоїть на порозі. У чорному, мов жалоба, але з мереживом, яке більше личить балу, ніж вдові. Вона усміхається, та в тій усмішці немає тепла — лише бажання перевірити, чи ще можу я відчувати.

— Еліанне, — кажу спокійно. — Я не думав, що ти наважишся прийти сюди.
— А я не думала, що ти станеш комісаром, — відказує вона й заходить ближче. — Світ мінливий. Ми обоє навчилися виживати.

Вона сідає без запрошення. На мить її пальці торкаються поверхні столу — тієї самої, де лежить мій кинджал і папери з печаттю Ордену.
— Ти все ще тримаєш речі у бездоганному порядку, — каже вона. — Ти завжди був таким. Навіть коли…

Я перебиваю:
— Коли ми були молоді й наївні. Так, пам’ятаю.

Вона зітхає.
— Не будь таким холодним. Я не ворог тобі.
— Ні, — кажу, дивлячись на її руки, прикрашені перснями, — ти просто минуле, яке вчасно не зникло.

Її очі темніють, і все ж вона усміхається:
— Я втратила чоловіка. І свободу здобула разом із його смертю. Тепер я знову можу сама вирішувати, з ким мені бути.

Вона нахиляється вперед, і запах її парфумів б’є у пам'ять. Момент — і переді мною не леді Версаль, а та сама дівчина, яка колись сміялась на кам’яних сходах, тримаючи в руках зірвані магнолії. Я навіть чую той сміх. Але він — як відлуння з іншого життя.

— Ми могли б почати спочатку, — шепоче вона. — Без їхнього контролю, без наказів, без… цього всього. — Вона робить рух рукою, показуючи на мої печатки, книги, мундир. — Ти заслужив щось більше, ніж холод Ордену.

Я мовчу. Потім ставлю келих.
— Я колись думав так само, — кажу тихо. — Але світ, який ти описуєш, не існує. І навіть якби існував — він не для мене.

— Ти кажеш це, бо досі ображений? — її голос стає різкішим. — Бо я пішла? Ти міг боротися за мене!
— Я боровся. Але не з тим, з ким треба.

Тиша між нами густа, мов дим.
Вона підводиться, обходить стіл і стає зовсім близько. Її рука торкається мого плеча, пальці ледь тремтять.
— Дамарісе, я не хочу залишатися сама, — каже вона, — я згадувала тебе щовечора.

Я дивлюсь просто в її очі й бачу не минулу любов, а жагу повернути колишню владу — навіть наді мною.
— Ми обоє змінилися, — кажу м’яко. — Але не в той бік, у яку ти сподіваєшся.

Вона робить крок назад, наче отримала ляпас.
— Отже, у тебе вже є хтось, — говорить із гіркою усмішкою. — Ця твоя… сирота, про яку шепочуть? — всі це дядько. Тільки він бачив Амалін і малого. Знову суне носа не в свої справи. 

Я не відповідаю. Це — моя помилка: мовчання видає більше, ніж слова.

— Тоді бажаю тобі щастя, лорде Тейвене, — каже вона, і її голос знову твердий, мов криця. — Але пам’ятай: Орден не схвалює слабкості.

Вона виходить, залишаючи за собою запах жасмину й гіркого диму.
Я довго стою біля вікна. Дощ поволі стікає по шибках.
І думаю, що, можливо, вона права. Орден не пробачає слабкості.
А я вже навіть не намагаюся довести собі, що ще сильний.