23 Амалін

Я стою посеред цієї затишної невеликої хатинки, де ми ховаємося, і відчуваю, як моя мирна нервова система повільно, але впевнено перетворюється на туго натягнутий канат. Малий, що сидить на підлозі, — чисте втілення ангельської невинності… аж до моменту, поки він не починає магічити.

Усе починається зі звичайного дерев'яного брязкальця. Він хмуриться, намагаючись дотягнутися до нього, і раптом… брязкальце займається маленьким, ідеально круглим синім вогником. Воно не обвуглюється, а просто світиться.

Малий кліпає своїми величезними, немов лісові озера, очима. Потім він починає сміятися. Це дзвінкий, чистий сміх дитини, яка щойно відкрила, що може порушувати закони природи.

— О, мій Святий Порядок і Верховний Архімаг, — думаю я, хапаючись за серце. — Це почалося.

Я помічаю майже випадково, але моє серце вистрибує з грудей. А тим часом синій вогник стає помаранчевим, збільшується, відривається від брязкальця і перетворюється на вогняну кульку розміром із кулак. Малий простягає ручку, і кулька слухняно зависає перед його носом. Він чхає, і кулька летить у напрямку кутка, де Велея зберігає сухі трави для зілля.

— Ні! — верещу я. На жаль, я простолюдинка. У мене немає магії. Я не можу наказати вогню зникнути. Я можу лише згасити його, як звичайний смертний.

Швидко розглядаюся навколо. Хоч би не спалити Дамарісу будинок, поки він знову десь у справах. На щастя, біля печі стоїть старе, пощерблене дерев'яне відро з водою. Я роблю ривок, неначе на мене напав інквізитор, і, встигнувши за частку секунди до того, як вогонь торкнеться сухого чебрецю, хлюпаю відром.

— Шшшшшшххххх, — каже вогняна кулька, перш ніж зникнути у клубах пари.

— А-ха-ха-ха-ха! — каже Малий, думаючи, що це нова, надзвичайно весела гра.

Його очі сяють дикою радістю. Він починає працювати, як маленький, але надзвичайно ефективний магічний завод. Дві, три, чотири вогняні кульки виникають одночасно, немов мильні бульбашки, але з температурою плавильної печі.

— ВУ-У-У! — захоплено кричить Малий і жбурляє одну просто в стелю, а іншу — в вишиту прегарними квіточками фіранку.

Я змушена перетворитися на сире, засмикане пожежне відро на двох ногах.

Я хапаю великий, глиняний горщик із борщем, який ще не встигла з'їсти, і вгачую ним по кульці, що летить до стелі. Борщ, який є моїм сніданком, обідом і вечерею, розлітається по дерев'яній стелі красивою, червоною, жирною плямою.

— Віу! — пищить Малий, запускаючи нову кульку просто в мій бік.

— Це не віу, це теплова смерть, яка нас видасть! — шиплю я, відштовхуючи ногою стілець, щоб схопити мідний чайник. Вода вже холодна, але це єдине, що залишилося.

Кулька летить до фіранки. Я кидаю чайник. Вода знову "шшшшшшхнає". Фіранка врятована, але тепер вся кімната в борщі й мокрій підлозі. Сама я наскрізь мокра, моє волосся прилипло до спітнілого чола.

Малий, з його точки зору, перебуває в розпалі найкращої гри у своєму короткому житті. Його щоки розчервонілися від захвату. Він знову збирає всю свою дитячу, хаотичну силу і створює велику, мерехтливу, жовту кульку, що схожа на маленьке сонце.

— Ня! — радісно вигукує він, кидаючи її в напрямку столу, на якому лежить мапа лісу.

Я відчуваю, що моя остання ниточка терпіння лопається. Я не можу більше бігати з посудом. Я роблю єдине, що можу — накриваю магічний кокон своєю хусткою.

— А-а-а! — розгублюється Арі. Кулька вдаряється об стіл, але не загоряється, а лише шипить й накривається мокрою хусткою.

Я, задихаючись, нахиляюся до нього, мій голос тремтить від суміші страху та виснаження. Я схожа на мокру мишу.

— Слухай мене, маленьке дитя хаосу, — шепочу я, обережно, але міцно беручи його за плечі. — Якщо ми хочемо, щоб нас не знайшов Орден і не спалив нас, то твоя магія має жити тихо!

Малий дивиться на мене, потім на борщ на стелі, потім на мокру хустку. Його личко скривлюється.

— Нєа, — заявляє він і, ображено надувши губки, перетворює мокру хустку на... букет фіалок.

Я лише заплющую очі, вдихаю повітря і думаю: «Я не можу його контролювати. Я лише гашу пожежі, які він створює. Я — живий вогнегасник цього хаосу». І як він так швидко вчиться? Здається, магії в ньому чимало!

Я беру букет, зітхаю і починаю збирати ложкою борщ зі стелі, поки малий знову не починає гратися з гравітацією. На цей раз я готова. Принаймні, поки що.