22 Дамаріс

Я залишаю будинок, коли сонце ще не піднялося над туманом. Кам’яні вулиці міста сплять, лише час від часу чути кроки нічної варти. Повітря сире, пахне попелом і нічними дощами. Я озираюся — у вікні другого поверху тьмяно світиться вогник. Амалін не спить. Її тінь рухається повільно, майже невидимо, і мені чомусь не хочеться відводити погляд.

Підіймаю комір плаща. Не час для слабкості.
Кардинал Фабрі чекає. І коли він «чекає» — це не прохання, а наказ.

Собор Ордену завжди здавався мені пасткою. Високі склепіння, світло, що падає крізь вітражі на холодну плитку, запах ладану — все це мало б навіювати спокій. Але я бачу лише грані клітки. І кожен із нас — її добровільний в’язень.

Фабрі сидить на підвищенні, спокійний, мов статуя. Поруч — два інквізитори з печатями на мантіях. Я вклоняюся. Не надто низько, але достатньо, щоб не було приводу дорікнути в зарозумілості.
— Лорде Тейвене, — промовляє кардинал м’яко, майже привітно. — Нарешті. Ви вмієте тримати інтригу.
— Ви викликали — я прибув, — відповідаю коротко.
— Так, але не одразу. Ви були поза містом навіть після того, як гроза стихла. Я чув, у північних лісах цікаво цього часу року?

Усмішка Фабрі ледве помітна, але я відчуваю пастку.
— Там нічого, що варто вашої уваги, ваша еміненціє, — кажу рівно. — Лише кілька розорених хуторів і чутки про блукаючі тіні.
— Блукаючі тіні, — повторює він повільно, наче смакуючи слова. — І серед них, подейкують, ви,  можливо, знайшли… дитину?

Я вдихаю глибше. Отже, Орден ще не знає. Але активно шукає Арі.
— Усі сироти належать Церкві, — відповідаю без паузи. — Якщо знайдеться хтось — ми повідомимо.

Фабрі відкидається на спинку крісла. Погляд його темніє.
— Ви завжди були надто розсудливим, лорде Тейвене. Але розсудливість — небезпечна риса. Вона змушує людину думати. А в Ордені думати… не завжди безпечно.
— Я лише виконую свій обов’язок.
— О, я не сумніваюсь, — усміхається кардинал. — І все ж мушу попередити. Є наказ Його Величності — знайти жінку, що втекла з палацу минулої ночі. Вона вчинила замах. І, кажуть, втекла не сама.

Я мовчу. Не ворушусь. Але всередині все стискається.
— Ви вважаєте, це та сама жінка, — тихо кажу, — про яку шепочуться слуги?
— Я нічого не «вважаю». Я знаю, — відповідає Фабрі. — Дитина, народжена під знаком хаосу, не може жити. Її існування — загроза.

Кожне слово кардинала падає, як камінь у криницю.
А в пам’яті — сміх того малого, що тягнувся до світла.
Його теплі пальчики, коли він обхопив мій палець.

Я нахиляю голову, щоб не видати себе.
— Якщо отримаю якісь відомості, я повідомлю Орден негайно, — кажу сухо.

Фабрі киває, задоволений.
— Я знав, що на вас можна покластися. І ще одне, лорде Тейвене… — він зупиняє мене вже біля дверей. — У столиці знову з’явилась леді Еліанна Версаль. Я чув, ви колись… спілкувалися.

Я завмираю на мить, але не обертаюсь.
— Це було давно, ваша еміненціє.
— Усе, що було давно, іноді має звичку повертатися, — його голос лунає в мені ще тоді, коли я вже йду довгим коридором.

На вулиці повітря здається важчим, ніж у соборі.
Я йду і думаю, що можу зробити. Якщо Орден почне шукати — у них не буде шансів. Ні Амалін, ні дитина.

І раптом розумію: я вже не думаю, як знайти матір хлопчика.
Я думаю, як зберегти його від них.

Я, комісар Ордену, служитель Порядку, зраджую присягу.
І навіть не можу пояснити собі, коли саме це сталося — у ту мить, коли вона посміхнулась мені вперше?
Чи коли хлопчик уперше схопив мене за руку — так само, як мав би зробити мій син, якого я ніколи не побачу?