21 Амалін

Дощ знову починає накрапати — тихо, рівно, ніби сам світ вирішив шепотіти колискову. Малюк сміється, коли краплини стукають по вікну, і тягнеться ручками до скла. Його сміх — чистий, як ранкове повітря після грози.

Я підхоплюю його на руки, обіймаю, і в грудях розливається те дивне відчуття, якого не знала вже давно — спокій.

— Не можна туди, — кажу, ніби він справді розуміє. — Холодно.

Він щось белькоче у відповідь і хапає мене за косу. Я сміюся.

Дім тепер живе іншим ритмом — не таким суворим, як кілька днів тому. Може, через те, що я одужую, а може, тому, що у повітрі більше тепла. Навіть Велея, зазвичай неспокійна, сьогодні наспівує щось на кухні, розкладає трави й бурмоче:

— Усе буде добре, от побачиш.

Коли сонце хилиться до заходу, у дверях тихо рипить замок. Я навіть не дивлюсь — просто знаю, що це він.

Дамаріс заходить повільно. Скидає плащ, що блищить від дощу. Волосся трохи розтріпане, на чолі — зморшка, якої раніше не було. Його погляд — втомлений, важкий. І ще якийсь... порожній.

Я ставлю малюка в колиску, а сама підходжу ближче.

— Ви повернулися, — кажу майже пошепки, бо чомусь не хочеться порушувати тишу.

— Так, — відповідає коротко. Потім додає: — Вибач, що запізнився.

Його голос низький, хриплуватий — ніби він говорив занадто багато сьогодні.

— Все гаразд, — кажу. — Ми чекали вас.

— Ми?

Я киваю на малюка.

— Він навіть засинати не хотів. Постійно дивився на двері.

Дамаріс дивиться на дитину — і в його очах щось змінюється. Зникає холод, з’являється щось інше — майже ніжність, прихована під шаром звички бути непохитним.

— Голодні? — питаю я, і сама ж не чекаю відповіді.

Кладу на стіл вечерю — хліб, суп із травами, кілька скибок сиру.

— Ви ж, мабуть, не їли весь день.

Він сідає, злегка схиляє голову.

— Ти не мала турбуватись.

— Це не турбота, — заперечую. — Це просто… дякую.

Він піднімає очі. Його погляд торкається мене так, що я ледве не гублю слова.

— За що? — питає.

Я не знаю, як пояснити. За те, що не залишив, коли я лежала без тями? За те, що тримав малюка на руках, поки я марила? За те, що зараз сидить тут, замість тікати від усіх цих заплутаних речей, у які ми втягнуті?

— За те, що ви… були, — кажу нарешті. — І не дали мені втратитись остаточно.

Тиша. Тільки потріскує полум’я у каміні, і дитина тихо ворушиться у колисці.

— Я просто зробив те, що мав, — каже він, але в голосі вже немає тієї жорсткості, що раніше.

— Інші не зробили б.

Він зводить на мене погляд. У його очах — щось таке, від чого всередині наче стає тепліше.

Я відводжу очі, щоб не розчинитися у цій тиші.

— Як місто? — питаю.

— Шумне. І небезпечне, — каже він. Потім коротко зітхає. — Я бачив Реміса. Мого дядька.

— Он як?

— Так. І... деяких старих знайомих.

Його обличчя на мить темніє. Я розумію, що там, за межами цього дому, лишилися речі, про які він не може — або не хоче — говорити.

Я лише кажу:

— Ви виглядаєте виснаженим.

Він усміхається — уперше за вечір, ледь-ледь, але щиро.

— Мабуть, старію.

— Ви не старієте, — відповідаю, не подумавши, і одразу ніяковію.

Він піднімає брову, а потім тихо сміється.

— Це комплімент?

— Можливо, — шепочу.

Між нами знову тиша. Але тепер вона не така холодна. Навпаки — тепла, майже домашня.

Малюк сопе, тіні на стінах ворушаться від вогню, і я ловлю себе на тому, що мені добре. Просто добре.

Дамаріс дивиться на мене довше, ніж слід. У його погляді — не лише вдячність. І не лише тривога. Там щось інше. Те, що лякає і водночас тягне.

Він відводить очі першим.

— Тобі треба відпочити, — каже, підводячись. — Завтра буде непростий день.

— Щось сталося?

— Можливо. Але поки я не впевнений.

Я хочу спитати ще, але він вже біля дверей до своєї кімнати. Його силует темніє в проємі, і лише коли він виходить, я розумію — у домі стало холодніше.

Я повертаюся до колиски. Малюк спить спокійно, обійнявши свого дерев’яного зайця.

Я торкаюся його щоки — теплої, живої.

І думаю: якщо він справді прокляття, то чому біля нього світ здається чистішим, ніж будь-коли?

За вікном дощ переходить у мряку. А я думаю, коли знову його побачу. Не як лорда. Не як комісара. Як того, хто навчив мене знову не боятися тиші.