19 Амалін

Коли я прокидаюсь цього разу, в кімнаті пахне м’ятою, чебрецем і теплом.

Перший ковток повітря — без болю. Горло вже не дере, лихоманка відступила, тіло більше не здається чужим. Лише легка втома нагадує, що я довго боролась із жаром.

Біля печі стоїть Велея — у звичній своїй метушливій манері щось помішує у глиняному горнятку. Її волосся зібране в косу, щоки рожеві від жару полум’я.

— О, ти вже прокинулася! — її усмішка така широка, що на мить мені здається, ніби ми знову вдома, у нашій хатині біля річки. — Нарешті. Я вже думала, доведеться тебе відливати відваром силоміць.

— Ти повернулася… — голос ще хрипкий, але в ньому з’являється тепло.

— А ти думала, я десь пропаду? — вона пирхає. — Назбирала трав, зробила зілля — майже як вдома. Дамаріс дав мені свою лабораторію внизу, ти б бачила! Скільки там всього!

— Лабораторію? — посміхаюся. — Це звучить небезпечно.

— Для тебе — ні, — знизує плечима сестра. — Для тих, хто заважатиме мені — цілком.

Я тихо сміюся, але навіть сміх поки що болить у грудях. Вона підходить, подає мені горнятко — зілля густе, терпке, пахне медом і корою.

— Пий. Після цього за годину почуватимешся краще.

Я слухаюсь.

Рідина гірка, але тепла розливається по тілу, і здається, що навіть думки очищаються.

— Де… Дамаріс? — питаю обережно.

— Зранку був тут. Ти ще спала. Потім кудись поїхав, але обіцяв повернутись до вечора. Казав, що має “справи” у місті. — вона вимовляє це слово з такою інтонацією, ніби не вірить, що йдеться лише про справи.

Я киваю, хоча розумію — це більше схоже на звичку, ніж на відповідь.

Погляд падає на колиску. Малюк прокинувся, тягнеться ручками до мого плаща, щось лепече.

— Арі, — шепочу, — мій маленький хаос.

Велея тихенько сміється:

— Ти так кажеш, наче він твій син.

— А може, і справді так, — відповідаю напівжартома. — Ми ж не знаємо, де його мати.

Сестра стихає. На її обличчі з’являється серйозність, якої я давно не бачила.

— Амалін, може, час подумати, що її вже нема?

— Не кажи так, — обриваю, трохи різкіше, ніж хотіла. — Я відчуваю, що вона десь є. Просто не може знайти дорогу.

— Або не хоче, — шепоче Велея, але я роблю вигляд, що не чула.

Я нахиляюся над колискою. Малюк сміється, хапає мене за палець, і в очах у нього відбивається полум’я.

Так дивно — у ньому немає нічого лихого. Навпаки. Ті самі очі, які мають нести хаос, випромінюють щось, що важко описати: тепло, довіру, невимовну чистоту.

Я граюся з ним довше, ніж планувала.

День повільно хилиться до вечора. Сонце падає на підлогу крізь старе вікно, розливаючи золоті плями. Велея співає якусь стару пісню, розкладає сушені трави.

І все це разом — запах, світло, дитячий сміх — здається нереальним.

Наче ми сховалися в острівці спокою, який світ просто забув знайти.

Коли двері риплять, я вже знаю, хто там.

Він.

Дамаріс заходить тихо, але дім реагує на нього відразу — повітря стає щільнішим, магія в кутках завмирає.

Його постать у темному плащі, втомлене обличчя, очі, що шукають, але не питають.

— Ви вже на ногах, — каже, і в голосі — справжнє полегшення, не звичне стримане «добре».

— Завдяки Велеї, — усміхаюся. — Її зілля сильніше за будь-які обереги.

— І все ж треба ще день відпочинку, — каже він, кидаючи короткий погляд на мене, потім на дитину. — Малий виглядає задоволеним.

— Так, — кажу. — Йому не вистачало вашого голосу, мабуть.

Він зупиняється, мов не знає, як це сприймати — як жарт чи як щось інше.

Тиша між нами знову густа, майже відчутна.

— Я думала… — починаю обережно. — Нам треба продовжити пошуки. Його матері. Не можна просто чекати, доки вона сама знайдеться.

Дамаріс трохи нахиляє голову, дивиться у вікно.

— Я вже займаюсь цим, — каже. — Зранку був у міській раді. Ніхто не повідомляв про зниклу жінку з немовлям. Але це ще не все. Я надіслав запит до Ордену — тихо, без офіційних протоколів. Якщо хтось шукає дитину, вони дізнаються.

— І якщо не шукає? — питаю тихо.

— Тоді ми з’ясуємо, чому, — відповідає він. — І хто хотів, щоб його ніхто не знайшов.

Я вдивляюся в його профіль — різкі лінії, стомлені очі, але в них з’явилося щось нове. Не холод. Не обов’язок.

Віра. Хоч і не до кінця свідома.

Малюк сміється, і Дамаріс мимоволі усміхається йому у відповідь.

Це вперше я бачу його усмішку не як тінь чи жарт, а як справжнє світло.

— Дякую, — кажу просто.

— За що?

— За те, що не залишили нас.

Він не відповідає, лише дивиться довго, мов намагається запам’ятати мить.

А я раптом розумію, що страх минув.

Тепер поруч із ним — не небезпечно.

Небезпечно було б, якби він пішов.