17 Амалін

Горло дере, у вухах дзвенить, тіло лихоманить так, ніби мене розривають на два світи — гарячий і холодний. Свічка давно догоріла, але я бачу м’яке світло — не від вогню, а від чарів. Він знову коло мене.

— Ти мала спати, — голос Дамаріса тихий, але твердий, як завжди.
Його силует темніє біля узголів’я, у руці — глиняна чашка. Запах чаю з медом і корою верби наповнює повітря, змішуючись із вогкістю після нічного дощу.

Я намагаюся підвестись, але він кладе долоню мені на плече.
Тепла — занадто. Чарівна. Я відчуваю, як жар повільно спадає з тіла, ніби він забирає його на себе.

— Не треба, — шепочу. — Ви й так не спали.
— Я не сплю часто, — відповідає коротко. Потім — м’якше: — І не вперше тримаю біля вогню когось із гарячкою.

Він усміхається ледь помітно, але я помічаю зморшку біля вуст — ту, що з’являється, коли йому боляче, хоч він того й не скаже.

Десь біля печі сопе малюк. Тихо. Навіть занадто тихо.
Мені здається, він розуміє — зараз не час шуміти, не час гратися зі світлом.

— Арі… — шепочу.
— Спить, — каже він. — Я поставив біля нього оберіг.

Я хоч і не бачу його магії, але відчуваю, як повітря довкола дитини щільніше, мов накрите прозорою тканиною.

Я заплющую очі, і сон забирає мене знову.
Коли прокидаюсь, світло вже ранкове, м’яке, пильне. І голос — знову його.

— Ти виглядаєш краще.
Він сидить біля вікна, притулившись плечем до стіни. Без мундиру, у простій сорочці, з розстібнутим коміром. Вперше бачу його таким — не лордом, не комісаром, а просто… чоловіком.

— Це завдяки вам, — хрипко кажу.
Він зводить брови:
— Завдяки травам і спокою.

Але я бачу — він ухиляється від прямого «дякую». Він не любить, коли його турботу називають турботою. Мабуть, навіть не визнає, що здатен на неї.

— Ви не мали сидіти біля мене всю ніч, — кажу.
— Хтось мав стежити за тобою, поки Велеї немає.
Його тон простий, рівний, але в ньому є щось, що не збігається зі словами.

Я помічаю, як його погляд ковзає по мені — не як у лікаря, не як у комісара. Радше як у того, хто вперше дозволяє собі дивитись довше, ніж слід.
Він відводить очі одразу.
Стискає пальці, підводиться.
— Я принесу ще води.

Я не встигаю відповісти — у двері хтось гупає.

Глухий, владний звук. Не стук, а наче наказ.

Дамаріс завмирає. Погляд його змінюється, як ніч після спалаху блискавки.
— Лишися тут, — коротко каже й виходить.

Я чую голоси. Один — чужий, глибокий, з металом у кожному слові.
Другий — його, стриманий, але напружений.

Двері до кімнати розчиняються.
На порозі стоїть чоловік років шістдесяти — у темному плащі, з посохом, прикрашеним срібним знаком колишньої ради магів.
Очі — крижано-сірі, мов туман на рудниках.
І в цих очах — те саме холодне знання, яке не залишає простору для помилок.

— Ось воно, отже, твоє “тихе місце”, — промовляє він. — Зовсім не схоже на монастир Ордену.

Його погляд ковзає по мені.
Я раптом відчуваю себе малою, блідою, невпевненою.
Так дивляться не люди — так дивляться судді.

— Це Амалін, — каже Дамаріс сухо. — Тимчасова гостя. Вона занедужала.
— І дитина, — додає Реміс, злегка схиляючи голову в бік колиски.
— Син загиблої мандрівниці, — відповідає він, але я бачу, як м’яз на його щоці сіпається.

— Схоже, ти змінився, небоже, — голос старого спокійний, але гострий. — Раніше ти не приводив додому ні жінок, ні немовлят.

Він повільно підходить до каміна, оглядає кімнату, торкається пальцями до полиці, ніби перевіряє на пил.
Мовчить довго. Потім знову — рівним, байдужим тоном:
— Я мав розмову з родиною Мервеллів. Еліана овдовіла.

Дамаріс не рухається. Але я відчуваю, як повітря між ними твердне, ніби застигле скло.

— Не думаю, що це має до мене стосунок, — каже він.
— Ти завжди думав неправильно, — відказує Реміс. — І саме тому втратив усе.

Він повертається до мене, і я розумію — він уже оцінив мене, моє становище, мою вагу у світі.
І, певно, не знайшов нічого цікавого.

— Ти слабка, — каже він так, ніби говорить не мені, а повітрю. — І все ж він витрачає на тебе час.
Я хочу щось відповісти, але Дамаріс робить крок уперед:
— Досить.
Тиша.
І ця тиша сильніша за крик.

Реміс посміхається.
— Добре. Я лише нагадав, хто ми є.

Він відходить до дверей, не попрощавшись.
Коли вони зачиняються, я бачу, як плечі Дамаріса опускаються.
Наче він витримав бій, який не мав права програти.

— Це був твій дядько? — питаю.
Він не відповідає одразу. Потім тихо:
— Так. І причина всіх моїх боргів.

Я дивлюсь на нього — у його очах ще тліє щось після зустрічі, гнів чи біль, не розбереш.
— Мені шкода, — кажу.
Він хитає головою.
— Не треба. Просто… не вставай поки.

Він виходить надвір.
А я залишаюсь сама — із сонцем, що падає через шибку, і малюком, який раптом усміхається уві сні.
Його тінь м’яко ворушиться на підлозі, і мені здається, що світ нарешті знову дихає.