18 Дамаріс

Дядько Реміс завжди вмів обирати момент. Його запрошення приходить тоді, коли я найменше хочу його бачити — але відмовитись не можу. Формально він мій родич, неформально — володар усіх рудників, що колись належали моїй родині. І саме він зробив усе, щоб я став тим, ким є тепер — людиною Ордену, не спадкоємцем.

Будинок у центрі міста сяє так, ніби кожна цеглина нагадує про чужу владу. Я заходжу всередину, і слуги одразу кланяються, розступаючись. На сходах стоїть він — сивий, рівний, уважний. Його погляд ковзає по мені, мов ніж по склу.
— Дамарісе. Я радий, що ти прийшов.
— Ви не залишили мені вибору, — відповідаю, намагаючись не показати роздратування.
— Саме тому я тебе й виховував. Щоб знав, коли вибору немає.

Його посмішка суха, як осіннє листя. Ми йдемо до вітальні. Там світло, вино, запах свіжих троянд і… жіночий голос. М’який, трохи нижчий, ніж я пам’ятаю. Я спиняюсь.

Вона сидить біля вікна, у темно-синій сукні, волосся підняте в складну зачіску. Очі ті самі — холодно-зелені, як річка у травні.
— Леді Елліанно, — промовляє дядько з удаваною невинністю. — Ти, здається, пам’ятаєш мого племінника.

Вона підводиться, і на її губах з’являється усмішка, відточена, як клинок.
— Як же не пам’ятати. Ми ж майже були сім’єю, чи не так, Дамарісе?
— Майже, — кажу тихо.

Ми сідаємо. Вино червоне, розмови — порожні. Вона говорить багато — про подорожі, про втрату чоловіка, про те, як важко залишитись одній. Її пальці час від часу торкаються келиха, потім — підлокітника, а потім — мого рукава. Все, як колись, лише відлуння тепер глухе.

Реміс дивиться на нас із задоволенням. Його план прозорий: об’єднати роди, повернути контроль над моїм життям, зробити мене знову слухняним. Але я не той хлопець, що стояв під вікном її батьківського дому, коли нас розлучили.

— Ти змінився, — каже Елліанна, коли дядько відходить до іншої кімнати. — Став холодним.
— А ти — ні, — відповідаю. — Ти все ще любиш грати ролі.
— Можливо, — усміхається. — Але тепер я вдова. І можу обирати, що мені потрібно.
— Обирай розумно.

Ми дивимось один на одного, і мені раптом стає легко. Раніше від її голосу все всередині стискалося, тепер — тиша. У пам’яті зринає інше обличчя: Амалін, бліда після гарячки, вологе волосся на лобі, м’який шепіт, коли я міняю компрес. У її кімнаті пахло ромашкою і димом, а вона, попри біль, намагалася всміхнутися.

Я відводжу погляд. Елліанна помічає це, брови ледь зводяться.
— Кажуть, у тебе з’явилися… гості, — промовляє невимушено. — Жінка й дитина. Ходять чутки, що ти став опікуном.
— Чутки завжди швидші за правду, — відповідаю рівно. — Але вони рідко знають, що саме бачать.
— Тоді я скажу просто: будь обережний. Після вибуху в палаці шукають одну дитину. Хтось дуже впливовий хоче її знайти. І ті, хто стоятиме на шляху, можуть зникнути.

Серце б’ється гучніше, але я не дозволяю собі змінитись у виразі. Вона говорить так, ніби випадково, але кожне слово виважене.
— Ти багато чого знаєш, — кажу.
— Я лише слухаю, — знову посміхається. — І пам’ятаю, як колись ти теж мені довіряв.

Я встаю.
— Це було давно. І, мабуть, дарма.

Вона теж підводиться, торкається моєї руки — ненадовго. Її пальці холодні, мов криця.
— А якщо я скажу, що шкодую?
— Тоді я подякую. Але не повірю.

Виходжу у двір. Повітря густе, пахне дощем. Десь у далині чути дзвін вечірніх дзвонів. І вперше я не відчуваю болю, коли думаю про минуле. Лише втому й дивне полегшення.

Дядько Реміс стоїть біля сходів.
— Сподіваюсь, вечеря була приємною.
— Достатньо, щоб зрозуміти, чому я більше не живу в цьому домі, — відповідаю.

Йду вузькою алеєю, і що далі від його маєтку, то спокійніше стає дихати. У темряві мене зустрічає мовчазне місто. Десь там, за міською стіною, світло вікна — моє теперішнє.

Там — Амалін. І дитина, яку світ назве прокляттям.
А я, здається, починаю думати, що можу їх захистити.
Навіть якщо доведеться знову втратити все.