16 Дамаріс

Якби мені колись сказали, що я — комісар Ордену, мисливець на хаос — стоятиму в кімнаті з немовлям на руках і намагатимусь з’ясувати, чому воно кричить, я б розсміявся.

А зараз — не смішно.

Амалін лежить у ліжку, змучена, гаряча від жару. Її дихання уривчасте, але рівне. Велея ще не повернулась.

Я ж стою посеред кімнати, з цим маленьким створінням, що дивиться на мене з виразом, який можна тлумачити як: «Ну, давай, герой, спробуй мене заспокоїти».

— Тихо, — кажу я, покачуючи його на руках. — Усе добре.

Дитя робить глибокий вдих… і починає верещати так, що з вікон злітає пил.

Я намагаюся його похитати — не допомагає.

Спробував змінити позу — гірше.

Сів у крісло — він вмить схопився за мій плащ і не відпускає.

— Ти, мабуть, робиш це навмисно, — бурмочу я. — У тебе ж магічна іскра, відчуваєш слабкі місця людей, так?

У відповідь — ще голосніше ридання.

Я дивлюсь на нього, і мені раптом стає смішно.

Так, хаос завжди вибирає найкумедніші форми. Колись він говорив до мене через битви і пожежі, а тепер — через дитячий крик.

Я пробую дати йому дерев’яну іграшку, яку знайшов у скрині. Він на секунду заспокоюється… а тоді кидає її мені просто в лоб.

— Прекрасно, — кажу крізь зуби. — Ти маєш хист до точного кидка. З такого виросте або великий маг, або катастрофа на ногах.

Він дивиться на мене круглими очима, ніби розуміє кожне слово. Потім раптом сміється — коротко, чисто.

І знову все затихає.

— Ось бачиш? — шепочу. — Навіть хаосу потрібен відпочинок.

Я обережно вкладаю його в колиску, сподіваючись, що сон нарешті переможе.

Поки він сопе, у голові знову повертаються спогади про ранок.

У місті було непросто.

Я розраховував потрапити на прийом до кардинала Фабрі  — людини, яка могла б дати мені відповіді, що сталося на північному кордоні, і чи яка там ситуація наразі зі зрадницею престолу. Але аудієнцію скасували. Кардинал відбув «у нагальних справах».

Секретар лишив мені коротку записку, що повернеться не раніше, ніж за два дні.

Але те, що турбує мене більше, — інше.

Коли я вже збирався виїжджати, мені передали послання від дядька.

Дядько Реміс — мій єдиний живий родич, старий радник колишньої ради магів. Людина настирлива, обережна і… надто уважна до чужих справ.

У листі було лаконічно:

«Дамарісе, я їду у столицю у справах і зупинюсь у тебе. Приготуй кімнату. Не заперечуй.

— Р.»

І все.

Без пояснень, без підпису навіть — просто ініціал.

Я перечитав той рядок тричі.

Усі ці роки дядько жив сам у своїй бібліотеці в горах, нікуди не виїжджав. І раптом тепер — у столицю.

Для чого?

Я розумію, що він не приїздить просто так.

Реміс не робить нічого без мети.

І якщо він вирішив з’явитися саме зараз — значить, щось знає.

Може, про дитину. А може, про її матір.

Я вдихаю глибше, намагаючись відкинути тривогу.

Повертаюся до колиски — малюк знову не спить.

Він спокійно дивиться на мене, і в куточках його губ — тінь посмішки.

Іскра хаосу тихо мерехтить під шкірою, як відбиття полум’я на воді.

— Ти теж усе знаєш, так? — питаю тихо. — Може, скажеш, чому він приїздить?

Малюк лише кліпає очима. Потім раптом сміється, дивлячись кудись мені за спину.

Я обертаюсь — і на мить бачу, як у кутку тінь ворушиться, ніби відгукується на його подих.

Вогонь у каміні здригається, а потім стихає.

Я повільно підходжу, перевіряю повітря на магічні коливання — нічого надзвичайного. Але щось тут є.

Живе.

І не з цього світу.

— Отже, дядьку, — шепочу я в тиші, — якщо ти справді вирішив приїхати, краще зупинися деінде. Бо тут щось починає прокидатись.

Дитина позіхає, закриває очі.

А я залишаюсь стояти біля колиски, з відчуттям, що світ готує мені нову гру.

І цього разу ставки — надто високі