15 Амалін

Дім лорда Тейвена зустрічає нас холодом каменю.

Не тим, що неприємний, — радше спокійним, застиглим. Як у місці, де давно не звучить сміх.

Тут пахне старими книгами, пилом і металом. Десь унизу — гаром, мастилом і ще чимось, що нагадує віск чи палене срібло.

Я ступаю обережно, боячись подряпати тишу. Кожен крок лунає у просторому холі, ніби ми ввійшли до храму.

Велея ж, навпаки, у захваті — роздивляється різьблені сходи, торкається латунних ручок, навіть зазирає в одну з бічних кімнат.

— Тут ніби в замку, — шепоче вона.

— Це не замок, — відповідає Дамаріс. — Просто дім для роботи.

Його голос лунає рівно, але я відчуваю — щось у ньому змінилося. Ніби в кожному слові звучить прихований напружений підтекст, який він намагається придушити.

Коли він дивиться на нас, у погляді немає злості, та в ньому жевріє тривога.

Я не знаю, через що. Можливо, через дитину. Можливо, через щось інше, про що він не хоче говорити.

Він показує нам кімнату на другому поверсі — невелику, з двома ліжками, каміном і старим вікном у глибоку долину.

Я кладу малого в дерев’яну колиску, яку він знаходить десь на горищі. Дитина відразу заспокоюється, а я стою, спостерігаючи, як її груди тихо здіймаються під ковдрою.

— Якщо щось потрібне — просто покличте, — каже він.

— А ви… залишите нас тут самих? — виривається у мене раніше, ніж я встигаю зупинитися.

Він на мить затримує погляд на мені.

— Лише ненадовго. Треба залагодити справи в місті. Обіцяю, вам нічого не загрожує.

— Звісно, — шепочу я, але він уже відвертається.

Його кроки стихають на сходах, і дім знову стає надто тихим.

Велея зітхає:

— Ну, принаймні дах над головою і теплий камін. Це краще, ніж буря.

Вона має рацію. Але спокою немає.

Щось у цьому домі дихає разом зі мною. Не зло, не небезпека — просто присутність. Може, це його магічні печаті, вбудовані в стіни. Може, його власна аура, що залишилася після кожного ритуалу.

Та коли я сідаю біля колиски, мені здається, що хтось стоїть за плечем. І дивиться.

До вечора я втомлююся. Горло починає дерти, голова болить, тіло лихоманить.

— Ти вся гаряча, — каже Велея, торкнувшись мого чола. — Це жар.

— Нічого. Перехвилювалася просто, — відповідаю я, але голос зривається на кашель.

Малюк прокидається, починає схлипувати, а я, намагаючись його заспокоїти, відчуваю, що не маю сил навіть тримати його довго на руках.

— Сідай, — наказує Велея. — Я сама.

Вона вкладає дитину назад у колиску, накриває, потім підходить до вікна й визирає надвір.

— Добре б зробити зілля від жару, але в мене немає потрібних трав із собою. Ті, що збирала цього разу, не годяться. Можу піти й зібрати біля узлісся — там росте вербовий лист, шавлія, трохи м’яти. Або сходити додому, у мене є готове.

— Не ходи, — шепочу я. — Ніч уже близько.

Але вона тільки дивиться на мене тим упертим поглядом, який знає, що робить.

— Якщо не зіб’ємо жар, завтра тобі стане гірше. Я недовго. Дамаріс повернеться — скажу йому, щоб не хвилювався.

Я хочу заперечити, та двері відчиняються.

Він стоїть на порозі — у мокрому плащі, з холодом вечора за плечима. Його очі одразу знаходять мене.

— Ви бліда, — каже.

— Трохи втомилася.

Велея поспіхом пояснює:

— У неї жар. Я хочу піти по трави. Але хтось має лишитися з дитиною.

Він дивиться на мене, потім на малого, що спить, і коротко киває:

— Я залишуся.

— Ви? — виривається у мене.

— Я впораюсь, — його голос спокійний. — І з дитиною, і з вами.

Велея вже вдягає плащ.

— Пильнуйте її, лорде, а я скоро.

Двері зачиняються, і ми лишаємося вдвох.

Повітря в кімнаті стає густішим, теплішим. Я відчуваю, як горло стискає кашель, але водночас щось інше — тихе, небезпечне — ворушиться десь глибоко всередині.

Дамаріс підходить ближче, дивиться на мене з тією ж тривогою, яку намагався приховати весь день.

— Ви мали б відпочити, — каже він. — Я догляну малого.

Його рука зупиняється біля колиски, а потім — обережно, зовсім несміливо — торкається мого плеча.

Дотик короткий, ледь відчутний, але крізь нього проходить хвиля тепла — не магічного, людського.

— Все буде гаразд, — шепоче він.

А я хочу вірити. Але знаю — ні йому, ні собі вірити не можна.

Світло свічки тремтить на його обличчі, і в цьому тремтінні щось нове, не сказане — початок історії, яку, можливо, ніхто з нас не хоче починати.