14 Дамаріс

Дорога слизька й тягнеться в сірій млі, мов смуга холодного диму. Краплі з гілок падають на плечі, тихо шурхотять у мокрому моху.

Амалін тримає дитину на руках, притискаючи до грудей так міцно, ніби боїться, що світ спробує вирвати її здобич. Її пальці вже збіліли, а хода сповільнилася.

— Зупиніться, — кажу я.

Вона слухняно стає, але не підводить погляду. Втома в її рухах така щира, що навіть я відчуваю щось схоже на жаль.

Я розв’язую плащ, ріжу край ножем, скручую довгу смугу тканини й підходжу ближче.

— Дайте сюди, — кажу коротко.

Вона робить крок назад — інстинктивно, як поранена тварина.
— Все гаразд, — додаю вже спокійніше. — Це лише перев’язь. Ви не дійдете з ним на руках.

Після короткої паузи вона дозволяє мені допомогти. Я проводжу тканину під її рукою, через плече, зав’язую вузол і вкладаю малюка ближче до її серця.
Тканина одразу темніє від дощу, але звільнені руки знову знаходять рівновагу.

— Так легше, — кажу.
— Дякую, — відповідає вона тихо. Голос трохи тремтить, не від страху — від виснаження.

Я хочу щось додати, але не знаходжу слів. Її погляд коротко зустрічає мій — чистий, прямий, зовсім не такий, як у більшості, хто звик бачити в мені Орденця, не людину.

Дитя під її плащем заворушилось і засміялось, ніби щось побачило в моїй тіні. Я відводжу погляд.

— До міста ще з півгодини, — кажу. — Потім перепочинете.
— Я витримаю, — відповідає вона. І дивиться вперед — уперто, майже гордо.

Я йду поруч, але час від часу ловлю себе на тому, що слухаю не дощ, а її подих.
І чомусь це турбує мене більше, ніж хотілося б.

Ми йдемо повільно.
Дорога вирівнюється, і дерева розступаються, відкриваючи вузьку долину, залиту туманом. Повітря пахне мокрою землею й димом — десь попереду, мабуть, хата лісника чи перша застава.

Амалін іде поруч. Її волосся вогким пасмом вибивається з-під каптура й прилипає до щоки. Вона щоразу змахуює його пальцями, і цей рух — звичний, простий — чомусь тривожить мене більше, ніж мав би.

Дитя спить у перев’язі. Його подих рівний, тихий. З-під плаща виривається слабке тепло, і я ловлю себе на тому, що вдивляюся не в дорогу, а в цю ніжну лінію — її руку, що підтримує малюка, і легкий рух грудей під тканиною.

Досить.
Я відводжу погляд, стискаю кулаки, поки кістки не тріснуть.

Це не моє. Не має бути.
Вона — проста дівчина з лісу, я — офіцер Ордену. Між нами — правила, клятви, роки служби.
І ще — тінь минулого, яке я ношу в собі, як шрам.

— Ви часто ходите цією дорогою? — питаю, щоб розірвати мовчання.

Вона дивиться на мене коротко, трохи здивовано.
— Ні. Ми з сестрою майже не залишаємо ліс.

Ми.
Звук цього слова — теплий, домашній. Зовсім не мій світ.

— І не боїтесь? — питаю.
— Ліс — не страшний. Страшно те, що в людях, — відповідає вона спокійно.

Я мимоволі усміхаюся.
Її прямота ріже, як свіже повітря після задушного храму.

Вона дивиться вперед, і не помічає, як я дивлюся на неї.
І десь усередині прокидається небезпечне відчуття — те саме, що колись спалило моє життя дотла.

Я вдихаю глибше.
Не тепер. Не знову.
Не можна торкатися до світла, коли знаєш, що тягнеш за собою темряву.