13 Амалін

Дощ нарешті стихає. Після двох діб безперервного грюкоту громів і зливи світ здається дивно крихким — ніби хтось вимкнув бурю, але забув повернути барви.

За вікном туман стелиться низько, ледь торкаючись мокрої трави. Краплі ще падають із даху, шиплять у калюжах, а в повітрі — запах сирої землі й диму від нічного вогнища.

Я стою біля вікна, тримаючи малого. Його тепле дихання торкається мого плеча, і в грудях розливається тихе полегшення. Він заснув спокійно, без плачу, ніби сам дощ колисав його.

Велея нишпорить біля печі, збираючи наші речі, а в мені зріє одна проста думка, від якої холоне всередині:

— Нам пора.

— Що? — Велея підводить голову.

— Пора виходити, — повторюю. — Треба знайти його маму. Вона, може, десь поруч. Може, шукає. Ми не можемо просто сидіти тут.

Дамаріс обертається від каміна, де щойно поправляв жар. Його постать у напівтіні здається надто спокійною. Надто стриманою, як завжди.

— І як ви збираєтесь її шукати? — питає він рівно, без осуду, але в голосі чується щось на кшталт іронії.

Я розгублено зводжу плечі.

— Ми… ми підемо до міста. Запитаємо в людей. Може, хтось щось чув…

— Чудовий план, — промовляє він, повільно підходячи ближче. — З дитиною на руках, без харчів і прихистку, під дощем.

Його слова б’ють болючіше, ніж я хочу визнати.

— Але ми не можемо залишитись тут назавжди, — відповідаю тихо. — Якщо в неї горе, якщо вона десь сама…

— Якщо, — підхоплює він. — А якщо ні? Якщо вона не шукає? Якщо саме вона залишила його там, у лісі?

Я мимоволі стискаю немовля ближче до себе.

— Ви не розумієте. Таке неможливо.

— Можливо, — каже він, але вже м’якіше. — Світ не такий добрий, як вам здається.

Декілька секунд ми просто стоїмо — він і я, між нами тихе потріскування жару і подих сплячої Велеї. І все ж я бачу — він не хоче сварки. У його погляді більше втоми, ніж сумніву.

— Я допоможу, — нарешті каже він. — У мене є зв’язки. Я можу розпитати по місту, серед сторожі, у лікарнях, у храмі. Якщо десь загубилась жінка з немовлям — дізнаюсь.

— Ви… зробите це для нас? — питаю, намагаючись не показати недовіру.

— Не для вас, — відповідає він повільно. — Для дитини.

Велея одразу підводиться, очі блищать цікавістю й полегшенням.

— Це було б чудово! — каже вона. — Бо ми ж самі й справді нічого не знайдемо. Та й малий, мабуть, не витримає дороги.

Я кидаю на неї погляд, який мав би змусити її змовкнути, але вона лише розводить руками:

— Що? Він має рацію.

Я мовчу. Дивлюся на Дамаріса — він стоїть зовсім близько, руки схрещені, вираз спокійний, але очі… уважні. Надто уважні.

Наче кожен мій подих він важить, кожен рух читає.

Мені хочеться вірити, що він справді хоче допомогти. Але частинка мене шепоче: не буває допомоги без причини.

— І що нам тоді робити? — питаю нарешті.

— Піти зі мною, — відповідає він. — У мене є будинок на околиці міста. Там безпечно. Ви зможете перепочити, поки я наведу довідки. Подивлюсь, чи не було оголошень про зниклу дитину, чи не звертався хтось зі слуг або посланців.

Велея знову швидше за мене відповідає:

— Це звучить добре. Хатина на околиці — набагато краще, ніж цей притулок серед лісу.

— Ми ще не вирішили, — кажу стримано.

— Але вирішимо, — усміхається вона, дивлячись на мене так, ніби вже все ясно.

Я перекладаю дитину на другий бік, дивлюся у вікно — хмари розходяться, але небо все ще тяжке. Дорога тягнеться вдалечінь, мокра, блискуча, мов чорне скло.

Якщо ми підемо з ним — ми вже не зможемо повернутись просто так.

Та, можливо, іншого вибору й немає.

— Гаразд, — кажу нарешті. — Якщо ви впевнені, що там буде безпечно…

— Абсолютно, — відповідає він.

І чомусь, коли він вимовляє це слово, я не впевнена, що він говорить про нас.