12 Дамаріс

Її слова застигають у повітрі — «Лорде Тейвене, а як би ви назвали свого сина?»
Невинне питання. Просте. Та чомусь у грудях ніби розходиться тріщина.

Син.

Мене пронизує холод, хоча в кімнаті тепло. Дитя в руках Амалін тягнеться ручкою до її волосся — та сама довірлива беззахисність, яку я колись бачив. Я на мить забуваю, де перебуваю, і бачу іншу кімнату. Літнє світло, запах жасмину. Її руки на моїх плечах. Її усмішка.

— Ми назвемо його Арієном, — каже вона тоді. — Бо «Арі» означає світло. І ти ж завжди шукаєш світло, навіть у найглибшій тіні.

Світло.
Я тоді сміявся і казав, що для сина комісара це надто м’яке ім’я.
Але вона лише хитала головою, і пальці торкались мого обличчя, ніби намагались запам’ятати кожен його штрих.

Тепер її пальців більше немає.
І світло теж згасло.

Пам’ять повертає мене до того дня, коли мене не пустили навіть на поріг її маєтку. «Вона хвора, мій лорде», — казав її батько, не зводячи очей.
Коли мене нарешті впустили — було пізно.
Я запізнився на один день. Один проклятий день.

І тепер я дивлюсь на це немовля з темною іскрою хаосу під шкірою — і відчуваю, як усе всередині мене рветься навпіл.
Його очі — не такі, як були в мого ненародженого сина. Але в них є щось… схоже.
Живе. Незламне.
І страшенно беззахисне.

Амалін щось каже — про те, що ми можемо дати дитині тимчасове ім’я.
Я ледь киваю, бо слова не проходять горлом.
Мені здається, якщо скажу хоч слово — зраджу все, що так довго ховав у собі.

Я лише дивлюся на неї — на її руки, що тримають чужу дитину з такою ніжністю, ніби вона її власна.
І на мить уявляю, що це могла бути вона. Інша. Та, яку я не врятував.
І я, інший — не комісар, не Тейвен, просто чоловік, який мав сина.

Та потім я вдихаю глибше і відводжу погляд.
Не час. Не місце.  Не минуле.

— Арієн, — кажу тихо, не впізнаючи власного голосу. — Хай буде Арієн.

Амалін здивовано кліпає, потім усміхається — тепло, просто, без зайвих питань.
І в мені щось стискається так боляче, що хочеться піти геть, поки не зламаюсь.

Світло.  Так, світло завжди лишає по собі тінь.
І, здається, ця дитина — моя.
Тільки не кров’ю. Провиною.

Я виходжу в коридор. Повітря здається важчим, ніж зазвичай.
Магічне поле будинку дихає повільно, глибоко — як живе.
Вогонь у каміні за спиною потріскує, і в його відблисках мені раптом ввижається рух.
Тіні. Вони ворушаться не так, як мали б.

Я вдихаю — тінь пахне дощем і старим каменем.
Тіні тремтять, витягуються, ніби хтось у них грає.

На мить мені здається, що я знову бачу дитину — не цю, іншу — з простягнутою ручкою.
Вона сміється, торкається пальцем мого плеча, і навколо світло розчиняється, як дим.

Я змигую, і бачення зникає.
Лише стіна, лише полум’я, лише порожній будинок, де за столом сидять дві дівчини й дитя, що не мало народитися.

Та магія хаосу вже просочується крізь шпарини реальності.
Я відчуваю її пульс — десь глибоко, за піччю.
Маленькі іскорки, темні, живі, тремтять, ніби граються у схованки з самим світом.

— Арієн, — шепочу майже несвідомо.

Тіні відповідають тихим рухом — наче хтось хихикає, але не людським сміхом, а тим, що народжується між світлом і пітьмою.
Магічне чуття спалахує, я ледве стримуюсь, щоб не кинути закляття.
Бо відчуваю: хлопчик вже не спить.
Він грається. І його ігри — не дитячі.

Я повільно повертаюсь, бо кожен крок — як дотик до живої тканини світу, що починає розплітатися.
Підлога рипить. Полум’я завмирає.
І я бачу — те чого не помічають дівчата, навколо малого на руках Амалін, в тінях, щось рухається. Пальці малого щось смикають в темряві, мов чорні нитки.

Він сидить на руках у Амалін, усміхаючись до мене.  Тіні слухаються його, мов старші брати.

— Ти ж просто немовля, — шепочу я, але серце б’ється швидше.

І в цю мить я розумію, що хаос — не прокляття. Він старіший за нас. І, можливо, цей хлопчик — не випадковість.
Може, це нагадування. Про все, що ми втратили, намагаючись приборкати світ.