11 Амалін

Я саме наливаю відвар у чашки, коли з кімнати долинає розтягнуте позіхання.

— Ох, як же я хочу їсти, — чую сонний голос Велеї.

Сестра виходить у двері, закутана в ковдру, з розкуйовдженим волоссям, але усмішка в неї така, що хоч бери й вішай сонце замість лампи.

— У вас тут тепло, пахне кашею і… чаєм? — запитує вона, вдихаючи аромат.

— Не чаєм, а трав’яним настоєм, — відповідаю, посміхаючись. — І так, сніданок уже готовий.

Хлопчик тихенько сопе в мене на руках, притулившись, а поруч сидить Дамаріс, мовчазний, але дивно зосереджений. Він ще не звик до нашого побуту, це видно. Проте зараз, коли ми сідаємо за стіл, навіть він здається менш холодним.

Сонячне світло, пробиваючись крізь туман за вікном, золотить дерев’яні стіни. Після бурі цей ранок здається майже мирним.

Велея наминає кашу так, ніби не їла тиждень, і щоразу, коли піднімає голову, кидає на лорда погляди — швидкі, оцінювальні, навіть хитрі. Я вже знаю цей вираз. Так вона завжди дивиться, коли щось надумала.

— Ви нас врятували, лорде Тейвене. — каже між ложками каші. — Якби не ваш будиночок, де б ми пережили цю бурю?

— Схоже, що так, — відповідає він коротко.

— А ще вам окрема подяка, — Велея нахиляє голову. — Без вас я б, мабуть, не вибралася з трясовини.

— Дякуйте радше вашій сестрі, — каже він, кидаючи на мене короткий погляд. — Вона не здалася, навіть коли світ валився на голову.

Мені здається, що він каже це просто формально. Але його погляд чомусь затримується. І я відчуваю, як щось ледь помітне проходить крізь повітря — тепла, дивна хвиля, яку намагаюся не помічати.

Ми їмо мовчки, лише шум ложок і потріскування дров наповнюють кімнату. Потім Дамаріс встає, випрямляється — навіть звичайний рух у нього точний, майже надто впевнений — і каже:

— Перевірю, що там надворі. Якщо зливою зносить дах, доведеться зміцнити балки.

Він виходить, і двері тихо зачинаються.

Щойно його тінь зникає, Велея кладе ложку й повільно повертається до мене з тією самою усмішкою, яку я ненавиджу з дитинства.

— Ну… він нічого такий, — каже вона. — Навіть більше ніж нічого.

— Велеє, не починай, — зітхаю.

— А що? Високий, розумний, говорить спокійно. І, головне, не виглядає тим, хто зневажає простих. Таких мало, — вона підморгує. — Було б непогано, якби він нам трохи допоміг.

— Він і так допомагає, — бурмочу. — І досить.

— Мені здалося, що він на тебе дивиться якось так… зацікавлено, — шепоче.

— Замовкни, — перебиваю, трохи різкіше, ніж хотіла.

Велея зводить брови, удавано ображено:

— Що? Я лише сказала, що йому, можливо, сподобалася ти. Це ж не злочин, га?

— Це дурниці, — відповідаю твердо. — Він лорд Ордену. А ми — ніхто. І взагалі, нам треба думати про те, як знайти матір дитини, а не вигадувати нісенітниці.

Сестра тихо сміється:

— І все ж, коли він дивиться на тебе, мені здається, що він забуває про свій Орден.

Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, але в дверях з’являється сам Дамаріс — мокрий після дощу, але усміхнений.

Велея миттєво замовкає, а я відчуваю, як до щік приливає тепло. Я розумію, що він не чув нас, але таке мені всеодно соромно. І чому одні думки про те, що я можу бути цікавою лорду Теймену наносять рум’яна на мої щоки? Я ж розумію, що все це неможливо. Проте серце стрибає в грудях, мов шалене. Дурненьке.

— Здається, буря вщухає, — каже він. — Можна буде вийти трохи далі, до лісової межі.

— Гаразд, — відповідаю швидко, лише щоб не дати сестрі часу щось вставити.

Але з куточка зору бачу, як Велея ховає посмішку.

І мені стає не по собі — не від бурі за вікном, а від того, як легко цей чоловік з кожною годиною проникає глибше в наш маленький, крихкий світ.

Дивлюся на хлопчика в своїх руках. Раптово приходить на думку, що ми не знаємо його імені. І це якось дивно — ніяк не звертатися до дитини.

— Цікаво, яке його ім’я? — кажу несподівано. Дамаріс здивовано піднімає на мене погляд темних, мов ніч, очей. Знизує плечима.

— З ним не було нічого? Часто на дитячих ковдрочках є вишите ім'я, — подає ідею Велея.

— Тут немає нічого, — я ще раз оглядаю покривальце.

— Можна придумати нове ім’я. Тимчасово, — усміхається сестра і тут же кидає погляд на чоловіка. — Лорде Тейвене, а як би ви назвали свого сина?

Він завмирає. Розгублено дивиться на дитя. Чомусь мені аж надто цікаво почути його відповідь. І знову мимоволі згадуються слова Велеї. 

Заспокойся, Амалін. Не думай про те, чого бути не може. Бо ж не може?