10 Дамаріс

Камін уже догорає. Вогонь тріпоче, кидаючи золотаві відблиски на стіни, а я дивлюся, як Амалін сидить біля ліжка — зовсім близько до вогню. У її руках — дитина, сповита в стару ковдру, тепла і спокійна.

Вона колише його, ніби й сама не помічає, як губи шепочуть щось зовсім несвідомо — колискову без слів.

Я не можу відвести погляду.

Хто ти, дівчино, що несеш у руках хаос — і при цьому не боїшся? Хто навчив тебе так триматися за життя, коли навколо лише буря, грім і смерть для подібних тобі?

Вона намагається приховати від мене сутність дитяти. Здається, сама вона одразу знала правду. Смілива…

— Якби ж усе було так просто… — кажу нарешті, і мій голос порушує тишу, що затяглася.

Вона здригається, обертається. Очі — глибокі, темні від втоми, але ясні.

— Ви про що, лорде?

Я повільно підходжу ближче, сідаю на край лави навпроти.

— Розкажи мені, — прошу спокійно, без наказу, — де ти знайшла його? В лісі?

Вона киває.

— Так. Під старим дубом, біля коріння. Самого, загорнутого лише в тканину. Наче його просто залишили там, під дощем. — Її голос зривається. — Я не могла пройти повз. Він такий маленький… Якщо його мама десь поруч, вона, певно, шукає його. Може, її щось змусило залишити дитину. Може, їй можна допомогти.

Я схиляю голову, вдивляючись у неї уважно. Її віра чиста, навіть болісно. Така щирість — рідкість. І водночас слабкість.

Треба лише нахилитися трохи ближче — і вона повірить у все, що я скажу.

— Я допоможу, — мовлю після паузи.

Амалін підводить погляд, ніби не вірить.

— Ви?.. Але вам не варто втручатися. Це не ваша справа. Я не хочу вас завантажувати.

— Не страшно, — відповідаю рівно. — Без мене ви все одно не впораєтеся. А якщо вже доля звела нас цієї ночі, значить, не випадково.

Вона відводить погляд, намагається щось заперечити, але я бачу — її переконання тануть. І тоді додаю останній штрих, той, що остаточно зламає недовіру.

— У мене колись була сестричка, — кажу тихо, наче сам дивуюсь, що заговорив. — Маленька, хвора від народження. Ми жили в маєтку біля північного кордону. Одного разу вона загубилася в лісі. Ми шукали її всю ніч. І не знайшли.

Я роблю паузу. Вогонь у каміні потріскує, а тиша між нами густіє.

— Сьогодні вона мені снилася, — продовжую. — Маленька, з чорним волоссям, у старій сорочці. Так само, як колись. І, може, тому я не зміг відмовити тобі. Бо коли побачив тебе з цим немовлям… подумав, що не маю права вдруге втратити когось, кого можна врятувати.

Її погляд м’якшає. Амалін зітхає, і на губах з’являється тінь посмішки.

— Мені дуже шкода… — шепоче. — Впевнена, сестричка пишалася б вами.

Я ледь помітно всміхаюся у відповідь.

— Дякую…

Але коли вона відвертається, щоб укрити хлопчика, моя усмішка зникає. Сестри в мене ніколи не було. Жодних снів теж. Просто гарна історія. Іноді, щоб зловити правду, доводиться подарувати брехню.  Вона повірить. І коли прийде час — доведе мене до того, хто справді створив це дитя.
Вогонь у каміні догорає, а думки все крутяться навколо неї — цієї простої дівчини, яка прийшла з дощу, тримаючи в руках хаос, немов святиню.

Амалін лежить на ліжку, обіймаючи дитину. Її волосся розсипалося по подушці, тіні вогню грають на щоках. Так відпочивають лише ті, хто справді виснажився — беззахисно, чесно. Я не пам’ятаю, коли востаннє бачив такий спокій. Захоплення? Можливо. Цікавість — безумовно. Її не можна недооцінювати. Ця жінка — не просто сирота, не просто добра. У ній є сила, яку сама вона, здається, не усвідомлює.

Коли світло пробивається крізь вікно, буря ще не відпустила. Небо сіре, важке, вітер стогне в димарі. Я встаю, розкладаю жар у каміні, щоб знову запалити полум’я. Тепло швидко наповнює кімнату. І саме тоді малюк прокидається — тягнеться, позіхає, а потім починає смикати ковдру рученятами.

— Вже прокинувся, маленький розбишако? — чую її голос. Вона підіймається, розтерши очі, розпатлана, сонна, але все одно гарна. Я не відповідаю — лише спостерігаю, як вона бере дитину, перевіряє, чи не холодна ковдра, і щось шепоче тихенько.

Мій погляд ковзає за нею. Вона рухається впевнено, хоч і з обережністю. І коли вона піднімає очі на мене — у повітрі лишається щось невимовне.

— Пора готувати сніданок, — каже вона, — малюк скоро знову зголодніє.
— Сніданок? — я підводжу брову. — Ви справді маєте сили після цієї ночі стояти біля плити?
— А що нам іще лишається? Гроза не минула, в ліс не підеш. Хоч у хаті буде тепло й пахнутиме їжею.

Я бачу, як вона швидко поправляє волосся, кладе дитину мені на руки й додає, зовсім невимушено:
— Пильнуйте його. Я недовго.

— Що?.. — не встигаю заперечити, як вона вже виходить до кухні. Двері тихо зачиняються.

Я дивлюся на згорток у себе на руках. Малюк позіхає, потім витягує крихітні пальці й чіпляється за край мого камзолу. Його очі… темні, але глибокі. І в них — відблиск того самого хаосу, який я відчув уперше, коли вона постукала в мої двері.

— Ти справді небезпечний, маленький, — кажу тихо. — Через тебе згоріли б цілі міста, якби дізналися, що ти існуєш.

У відповідь він видає щось схоже на кумедне бурмотіння й… тягнеться до мого обличчя. Його пальчики торкаються мого підборіддя, і я не стримую усмішку.
— Гаразд. Мир. Без магії.

Малюк наче розуміє — сміється, а потім хапає мене за пасмо волосся.
— Ай, обережно! — шепочу, але він лише ще міцніше тримає, весело бовтаючи ногами.

Цей хаос — не магічний, а зовсім людський. Малий сміється, а я ловлю себе на думці, що не хочу зупиняти цей звук. Сміх у домі після ночі бурі — щось незбагненно живе.

Десь у глибині кухні дзенькає посуд. Велея ще спить у сусідній кімнаті. І тільки ми двоє тут, у цій тиші, розбавленій дитячим сміхом і потріскуванням полум’я.

Я не маю звички відчувати спокій. Та зараз він тут. Малюк кладе голову мені на плече, стихає, і я відчуваю, як його дихання теплим ритмом торкається моєї шкіри.