9 Амалін

Прокидаюся від дивної тиші.
Спершу не розумію, що саме не так. У хаті тепло, десь глухо потріскує вуглина у печі, за вікном тихо крапає дощ. Але щось у цій тиші неправильне — порожнє.
Тільки через кілька ударів серця усвідомлюю: дитина мовчить.
Різко сідаю. Під руками — лише зм’ята ковдра й холодна складка простирадла. Серце вистрибує просто в горло.

— Маленький? — шепочу, бо боюся навіть назвати його голосніше, ніби саме слово може розбити крихку оболонку світу. — Де ти?..

Кидаю ковдру, перевертаю подушки, ковзаю босими ногами по підлозі. Немає.
Груди стискає така паніка, що перед очима темніє. Дитина ж зовсім беззахисна, а я... я заснула. Як я могла заснути?!

Двері ледь відчинені. Може, він повз? Але ж він ще зовсім крихітний, куди б дійшов? Вибігаю в коридор, волосся вибивається з коси, серце гупає так, що я ледь дихаю.
— Маленький! — уже голосніше. — Не бійся, я тут!

Ніхто не відповідає. Тиша липка, як смола. І тільки вітер легенько шурхотить у димарі.
Я притискаю долоні до грудей, намагаючись зупинити тремтіння. У голові — сотні страшних картин: що він міг задихнутися, впасти, що його схопило щось потойбічне...

— Маленький! — гукаю вже майже в розпачі, коли з-за дверей гупає хода.
— Що трапилось? — голос лорда звучить хрипло, ще не зовсім прокинувся, але вже напружений.
За мить він у дверях — босий, у розстебнутій сорочці, з клинком у руці. Погляд гострий, як лезо.
— Лорде, — я ледве вимовляю, — дитина… він зник.

На його обличчі майнула тінь — коротка, ледь помітна, але справжня. Потім він схопився за ручку дверей, оглянув кімнату, кивнув сам собі й поклав зброю.
— Дихайте, Амалін. Спокійно. — Його голос тихіший, але твердіший. — Якщо малюк не міг ходити, то далеко не втече. Ми його знайдемо.

Я киваю, але серце не слухається. Пальці стискають поділ сорочки.
— Я прокинулась, а його нема, — шепочу. — Він лежав ось тут… я відвернулась лише на мить…

— Тихо, — Дамаріс кладе долоню мені на плече. Його дотик теплий, майже заспокійливий. — Давайте думати. Двері зачинені, вікно теж. Значить, він десь у домі.

Ми розходимося в різні боки. Дамаріс піднімає покривало, зазирає під лаву, перевіряє скриню біля стіни. Я ж стою посеред кімнати, не знаючи, куди кинутись.
І раптом повітря ніби згущується. Світло від вогню в каміні мерехтить, кидаючи на стіни тіні, що поводяться дивно — повільно, наче живі.
Мені здається, що одна з них ворухнулась сама собою.

— Лорде… — тихо кличу. — Ви це бачите?

Він озирається, стискає щелепу.
— Бачу, — каже коротко, підходить ближче. І тоді я відчуваю: навколо печі — якийсь пульс. Немов дихання, тихе, глибоке, не людське.
Тепло йде не тільки від вогню — від чогось іншого, що ховається далі, за тінню.

“Звідти, — думаю я. — Від печі. Тепер Тейвен точно здогадається про все”

Дамаріс не повільно відсуває заслінку, схиляється, і я бачу, як його очі спалахують м’яким світлом магії. Потім він обережно простягає руки всередину — і дістає дитину.
Малюк спокійно спить, закутаний у пелюшку, щічки теплі, рум’яні. Але в повітрі ще вібрує оте дивне — темне — тремтіння.

Мені навіть живіт стискає від неприємного передчуття. 

Я хапаю подих, стискаю груди, ніби щось невидиме притиснуло мене до місця.
— Він… — починаю, але не можу закінчити.
— Так, — тихо каже Дамаріс. — Він сам туди прийшов. І це… не зовсім звичайно.

Його погляд коротко зустрічається з моїм.
В очах лорда — щось між подивом і тривогою.
У моїх — страх і… захист. Бо я все одно відчуваю: хай там який він, цей хлопчик — мій тепер.

— Та він просто рано почав повзати! — кажу я нарешті. — Ох і налякав же він нас!