7 Амалін

Він сміється. Справді сміється — лорд Ордену, мисливець за хаосом, той самий, чиє ім’я вимовляють пошепки. І від того сміху мені стає тепліше, ніж від вогню в каміні.

Дамаріс схилився над хлопчиком, щось бурмоче йому під ніс — зовсім не урочисто, а так, як говорять звичайні люди. І дитина дивиться на нього з тим самим захопленням, з яким, здається, дивилась би на сонце. Маленька долонька торкається його рукава, і він не відштовхує. Навпаки — застиг, ніби боїться поворухнутися, щоб не злякати це диво.

Я не впізнаю цього чоловіка. У його очах — не лід, а втомлене тепло. І на мить здається, що він зовсім не з Ордена Порядку, не з тих, хто полює на таких, як я. Може, навіть… хороша людина.

Я опускаю погляд на дитину.

— Йому подобається у вас на руках, — кажу тихо.

— А мені подобається, що він нарешті мовчить, — відповідає Дамаріс, але голос м’який, без колишньої різкості.

Малюк знову зітхає, притискається до його грудей, і я відчуваю щось, що важко назвати словами. Можливо, це вдячність. А може — страх. Бо коли бачиш, що монстр може бути людиною, — стає навіть небезпечніше.

— Що ви робитимете з ним далі? — раптом питає він.

Питання б’є, як холодна вода. Я дивлюся на полум’я, шукаю відповідь, але знаходжу тільки сум.

— Треба знайти його матір, — кажу. — Він крихітний. Вона, певно, шукає його.

Дамаріс підводить брову.

— А ви не думали, що, можливо, вона сама його покинула?

— Ні, — кажу відразу. — Таке миле, гарне дитя не могло бути матері непотрібним. Може, її змусили. Може, вона сама в небезпеці. Але… не навмисно.

Він мовчить, вдивляється у вогонь.

Я не знаю, чи відчув він у малюкові іскру хаосу. Швидше за все — так. І все ж… нічого не каже. Це мовчання гріє більше, ніж жар каміна.

— Ми підемо вранці, — кажу нарешті. — Я з сестрою. Візьмемо дитину і вирушимо далі.

— Гроза не стихне, — відповідає він спокійно. — До ранку все ще триматиме. Вам доведеться лишитися тут.

Його тон безапеляційний, але не холодний. І, на диво, я не сперечаюсь.

— Я підготую вам кімнату, — додає він після паузи. — Невелику, але там є пічка.

Він сам розводить вогонь, нахиляється до жару, і я бачу, як світло від полум’я ковзає по його рисах — різких, благородних. Хочеться вірити, що за цими рисами немає зради і що він не видасть нас.

Я буджу Велею. Вона ще сонна, бурмоче щось, але слухняно йде за мною. Кімната справді маленька, вузьке ліжко, стіл і стара скриня біля стіни. Та коли в печі загоряється вогонь — там стає тепло.

Я кладу дитину між нами. Крихітне тіло зігріває навіть крізь ковдру. Велея засинає майже одразу, а я довго лежу, дивлячись на малюка.

З вітальні ще чути кроки Дамаріса — він щось прибирає, гасить світло. І кожен його рух, навіть тихий, чомусь викликає спокій.

Я мала б боятися його. Але замість страху відчуваю лише тривожну цікавість і теплоту, що не має права на існування.

Малюк здригається, і я гладжу його по щічці.

— Спи, маленький, — шепочу. — Ми знайдемо твою маму. І хай там який цей світ, я не дам їм тебе забрати.

Полум’я в печі ледь тріпоче. За стіною ліс шумить після бурі. А я все думаю, що буде з ним, із цим беззахисним створінням. І десь у глибині серця мені хочеться вірити, що ми знайшли його не випадково.

Що навіть буря — не випадкова.