6 Дамаріс

Я ніколи раніше не тримав немовляти. Що там, я навіть не бачив настільки маленьку дитинку. 

Це відчуття дивне. Немов тримаєш не людину, а цілий світ, згорнутий у крихітне, беззахисне тіло. Тепле, живе диво, що пахне молоком і дощем.

Важко уявити, що ця крихітка володіє іскрою хаосу. 

Амелін сміється, ледве стримуючи себе, і забирає хлопчика з моїх рук.

— Ви молодець, — тихо каже вона.

— Сумніваюся, — бурмочу. Я спостерігаю. Як у вогні каміна відбиваються тіні на її обличчі. Як маленьке створіння бурмотить щось крізь сон і притискається до її грудей. Як спокій розливається по кімнаті, навіть грім за вікном уже не здається загрозливим.

Амелін сідає біля каміна. Вона обережно кладе дитину на лаву, загортає ковдрою. Я дивлюся, як хлопчик спить. Його дихання рівне, і здається, навіть магія навколо стишується, щоб не потривожити.

— Тейвене, допоможіть мені, будь ласка, — каже вона, поки я стою біля вогнища. — Ви можете загріти воду?

Я кладу долоню над мискою, тихо шепочу заклинання — пара піднімається, вода починає булькати.

— Готово.

Вона занурює палець і одразу відсмикує.

— Ай! Вона ж гаряча!

— Ти ж казала "загріти", — відповідаю невинно.

— А не зварити! — сміється вона. — Ох, лорди з Ордену…

Я зітхаю, махаю рукою — пара зникає, вода стишується, стає прохолодною.

— Тепер?

Вона знову перевіряє й хитає головою.

— Тепер холодна.

— Та що ж це за елементальне катування, — бурмочу собі під ніс і, трохи зосередившись, вирівнюю температуру.

— Ідеально, — каже Амелін, задоволено. — Нарешті ви зробили все правильно.

Вона кладе хлопчика на лаву, обережно знімає з нього ковдрочку. Малий відразу прокидається, починає тріпати ніжками, розбризкуючи воду.

— Лорде Тейвене! — кличе Амелін, тримаючи в руках маленьке мило. — Допоможіть! Я не можу його втримати!

— Що саме мені… — починаю, але вона вже хапає мене за зап’ясток і тягне ближче.

— Тримайте ніжки.

— Я? Комісар… — перепитую, ошелешено.

— Зараз ви не Комісар, а помічник няні. Той, хто зараз не дасть мені облитися по коліна, — каже вона, сміючись.

Я схиляюся над лавою, намагаюся акуратно взяти ці крихітні, слизькі ніжки. Малюк хихотить, б’є мене п’яткою в зап’ясток і заливається ще гучніше.

— Він сміється з вас, — каже Амелін, ледве стримуючись.

— Я помітив, — сухо відповідаю. — Можливо, йому варто розповісти, що я можу спалити море одним заклинанням.

— Тільки не зараз, лорде. Тут море — це миска.

Я не витримую і теж усміхаюся.

Кімната наповнюється дитячим сміхом, бризками, теплом і якимось новим спокоєм, який я давно забув. Амелін обережно миє хлопчика, говорить йому щось лагідне, а я просто стою поряд, тримаючи ті малі ніжки, ніби це моя найважливіша місія в житті.

І, можливо, саме зараз — так і є.

Малюк спершу насторожено вдивляється в мене, але вже за мить стихає, наче визнає, що я не небезпека. Його долонька торкається моєї руки — така мала, що я навіть не відразу розумію, як її можна втримати, не зламавши. Я звик керувати силою, стихіями, зброєю. Але не цим. Не життям.

— Як ти з ним справляєшся? — питаю після довгої паузи.

— Як можу, — знизує плечима.

Я нахиляюся ближче, відчуваю ледь помітний імпульс — справді, у ньому є щось. Немов світло й морок одночасно. Проводжу рукою поруч з ним, висушуючи мокру шкіру магією. Малий зігрівається в чистій ковдрочці. 

— Дивна дитина, — кажу.

— Дивна — це не завжди погано, — відповідає Амелін. Її голос тихий, лагідний, і я ловлю себе на думці, що давно не чув нічого спокійнішого.

Хлопчик тихо чхає, і ми обидва одночасно дивимося на нього. Потім наші погляди зустрічаються — і я раптом сміюся.

Сміюся по-справжньому. Не як лорд, не як маг, не як воїн. Просто як людина.

Амелін усміхається у відповідь.

— Бачите, — каже вона, — тепер ви пройшли посвяту.

— У що саме?

— Як це? В помічника няні. Ви впоралися.

Я не відповідаю. Лише дивлюся, як полум’я колише тіні на стіні, як Амелін знову обіймає малюка, як він у сні тихенько хмикає.

І раптом усвідомлюю, що не хочу, щоб ця ніч закінчувалася.