5 Амалін

Я сиджу біля каміна, обіймаючи дитину, і слухаю, як грім гуркоче над лісом. Дощ б’є по дахові, краплі стукають у вікно, і кожен звук робить мене напруженою. Серце калатає швидше, ніж зазвичай, а думки метушаться: де Велея? Чи не заблукала вона? Чи не потрапила в небезпеку?

Хлопчик тихо чмокає губами, ворушиться у ковдрі. Я притискаю його до грудей, погладжую по голівці, стараючись заспокоїти. Його маленькі руки міцно стискають мої пальці.

— Спокійно, малий… — шепочу, — ми виживемо. І сестру знайдемо.

Я зітхаю, дивлячись на полум’я в каміні. Рука автоматично гладить хлопчика, і на мить відчуваю, як трохи розслабляюся. Але хвилювання за Велею не відпускає. Де вона зараз? Чи вона врятувалась? Травниця вміє домовлятися з лісом. Але така гроза… 

Година тягнеться повільно. Я намагаюся годувати хлопчика, міняти ковдрочку, намагаюся стежити за тим, щоб він був сухий і теплий. А моє серце не знаходить спокою.

Раптом чути стукіт у двері. Я здригаюся, серце завмирає. Струмки води ще шумлять на вулиці, гроза не вщухла повністю, але в дверях стоять Тейвен і Велея.

— Амалін! — вигукує сестра, ще змучена і брудна, але жива. — Я… я нарешті тут!

Тейвен мовчки стоїть поруч, висмоктавши з повітря зайву вологу і бруд. Його магія тихо пульсує, і я відчуваю, як він неначе оберігає кімнату.

— Дякую, лорде, — шепочу я, посміхаючись, бо розумію, що без його магії Велея була б мокрою до нитки. Потай дивуюсь його ресурсу. Він використовує магію так, ніби вона ніколи не скінчиться. Тоді як я свої крихти бережу і кожне застосування мороку ніби витягує з мене жили. 

Знову ловлю на собі його крижаний погляд. Чи то мені тільки здається, що в очах виблискує сталь?Лорд Тейвен занадто аристократичний. І красивий… Остання думка змушує кров прилити до щік.  

Велея нарешті у безпеці. Це головне. Я кидаюся до неї, обіймаю її мокрі плечі, відчуваю, як вона тремтить від втоми.
— Я шукала тебе, — прошепотіла я, не стримуючи сліз. — Назбирала своїх трав?
Вона міцно стискає мене у відповідь, лише кивок замість слів. Очі вже напівзаплющені від виснаження.
— Добре, — кажу тихо, — усе тепер гаразд.

Вона падає на лаву під ковдру, повністю засинаючи. Я сиджу поруч і спостерігаю, як її дихання вирівнюється. Нарешті можна трохи видихнути.

Та немовля у моїх руках не дає мені спокою. Малий скиглить, крутиться, шукає груди чи пляшечку. Я погладжую його по голівці, але розумію: потрібна допомога.

— Лорде Тейвен… — кажу тихо, тримаючи його ближче до себе. — Ви могли б… потримати його хвилину? Я мушу… до туалету, — червонію. Соромно про таке казати чоловіку. Та ще і аристократу. 

Він підводиться, трохи розгублено, і бере дитину обережно. Малюк відразу притискається до його грудей, наче відчуває, що все під контролем. Тейвен дивиться на нього з цікавістю і, здається, вже розуміє, що у цій маленькій істоті немає жодного порядку, а лише хаос.

Я повертаюся за хвилину, а переді мною сидить лорд Тейвен з дуже напруженим виразом обличчя. Немовля дивиться на нього абсолютно спокійно, а потім… вмить відчуваю запах.

— О, — кажу тихо, стримуючи сміх, — схоже, ви отримали подарунок…

Тейвен дивиться на мене, широко розплющивши очі, не знаючи, чи можна сміятися, чи плакати, чи дзвонити по печатці Ордена за підказкою. Малюк же мирно сопе, немов нічого не сталося.

Я підходжу ближче й посміхаюся:
— Ну що ж, лорде Тейвен, привітайте себе з першою справжньою перевіркою на няньку.

Він коротко зітхає й тримає хлопчика так акуратно, наче той зараз вибухне, але водночас не відпускає. І я бачу, як у його очах з’являється щось нове — трохи розгубленості, трохи ніжності і… справжній сміх, що бореться з офіцерською серйозністю.

Малий же, здається, задоволено всміхається увісні, наче підтверджує: «Саме так треба керувати хаосом».