4 Дамаріс

Я дивлюся, як вона мовчить, пригортаючи немовля так, ніби в її руках найдорожчий скарб світу. У вогні каміна відблискує її профіль — гострий, але ніжний, мов вирізьблений тонкою рукою майстра. І водночас я бачу, як вона розривається навпіл: між дитиною й сестрою, про яку згадує раз за разом.

— Ви й самі розумієте, — кажу спокійно, відставляючи кубок, — що брати немовля під такий дощ не варіант. Це не подорож, а самогубство.

Вона кусає губу й киває, але впертість у її очах усе одно не гасне.

— А що ж мені робити? — майже шепіт. — Сидіти тут, коли Велея… може, десь там, одна?

Я повільно відкидаюсь на спинку крісла й переплітаю пальці.

— Нянька з мене значно гірша, ніж шукач, — кидаю сухо. — Тож якщо вже треба когось послати в хащі — це буду я.

Вона різко підводить голову.

— Я не можу просити вас про це. Ви, мабуть, мали відпочивати, а тут ми…

І от тепер я усміхаюсь — щиро, вперше за довгу ніч.

— Саме тому я й піду. Бо просити ви мене точно не станете. А сидіти з дитиною — ось що мене справді злякає.

В її очах на мить спалахує щось схоже на подив… і полегшення. Вона намагається його сховати, але я бачу.

— Як вона виглядає, ваша сестра? — запитую, повертаючись до справи. — Мені потрібні орієнтири.

— Темне волосся, коротше за моє, — тихо каже вона. — Очі сірі, завжди носить зелений плащ. А пішла… пішла шукати трави. Лікарські. Велея знається на травах краще за будь-якого цілителя.

— Які саме? — уточнюю.

— Корінь ксерти, може, ще листя каллу. Вони ростуть ближче до болота, там, де стара дорога перетинає гай.

Я киваю, запам’ятовуючи. Це вже зачіпка. А шукати людей — моя робота.

На столі холоне вечеря, відкладати яку знову я не намірений. Жестом руки вказую їй на крісло поруч з каміном, сам сідаю навпроти Амалін. Вона їсть мало, більше стежить за дитиною, ніж за собою. Я ж ковтаю швидко, знаючи, що сили ще знадобляться. Ми не розмовляємо, кожен занурений у свої думки.

Коли ж гул грози поступово стихає, а гуркіт відходить далі за ліси, я підводжуся. Вдягаю сухий плащ, поправляю каптур, перевіряю меч і кинджал.

Амалін дивиться на мене так, ніби хоче зупинити. Але не каже жодного слова. Тільки тримає дитину ближче до серця.

— Залишайте двері відчиненими, — кажу я наостанок. — Якщо щось — маю повернутися швидко.

— Лорде… — тихо каже вона. Я повертаюся на голос. Вона кволо всміхається. — Дякую вам.

— Ще нема за що, — відповідаю і виходжу в ніч, де свіже мокре повітря ще пахне бурею, а ліс чекає мене мовчазним туманом.

Ліс після бурі здається іншим — темним, чужим, наче сам ховається від мене. Гілля схиляється під вагою води, краплі падають з кожного листка, а під ногами хлюпоче багно. Але в повітрі вже немає грому, лишається тільки присмак озону.

Я прикриваю очі, торкаюся печатки на грудях і шепочу слова старої формули. Магія в мені ворушиться, розгортається назовні, немов крила. Я відчуваю землю під ногами, коливання повітря, навіть тривожний подих дрібних тварин, що ховаються в кущах.

І разом з цим — тонку нитку. Слід. Не запах і не звук, а радше відбиток присутності. Жінка, що йшла поспіхом, зриваючи гілки, тікаючи від зливи.

Я рушаю за цим відлунням, і чим далі, тим сильніше мене тягне в бік, до заболоченої низини. Там земля віддає холодом і смертельною тишею.

Раптом чую тихий, приглушений крик, радше схожий на зойк.

Я кидаюся вперед, прорізаючи кущі. І бачу її. Молоденьку юнку. Темне волосся прилипло до щік, зелений плащ важко тягнеться вниз, бо намок. Вона борсається у трясовині, вже майже по коліна втоплена в чорній тягучій багнюці. Кожен рух засмоктує ще глибше.

— Не рухайтесь! — різко кидаю я, піднявши руку. Вогонь магії спалахує на долоні, і сухий блискучий корінь виростає зі землі поряд із нею, утворивши опору.

Вона судомно вчеплюється, але сил не вистачає. Я кидаюся ближче, схоплюю за руку й ривком витягую її з пастки. Ми обоє падаємо на вологу траву, важко дихаючи.

Вона підводить голову, очі — сірі, великі, повні розгубленості й подяки.

— Ви… врятували мене. Дякую вам! 

Я струшую багно з рукава й питаю коротко:

— Як вас звати?

— Велея, — видихає вона, ще тремтячи.

Я киваю. Тепер сумнівів не лишається.

— Тоді вам пощастило. Я відведу вас до вашої сестри. Амалін чекає у моєму будинку.

Її обличчя осяює полегшена усмішка.

— Ви бачили її? Вона справді там?

— Так, — відповідаю я спокійно. — Ходімо швидше, поки дощ менший. Скоро знову литиме.

Велея підводиться, тримаючись за моє плече. Попри втому й мокрий одяг, у ній відчувається рішучість.

— Я повірю вам, лорде…

— Тейвен, — кажу я. — Дамаріс Тейвен.

— Це ви… — вона вдихає глибше, — Комісар Ордену Порядку? 

Я лише киваю і подаю їй руку, аби допомогти йти по слизькому ґрунту. Ліс ще не відпускає, але тепер я знаю: у цю ніч я вже не повернуся в столицю з порожніми руками.