3 Амалін

Вогонь у каміні гріє, та сорочка все одно липне до шкіри. Немовля скиглить, крихітні рученята вириваються з ковдр, наче воно бореться з бурею, що виє за вікном.

— Тшш, малюче, — притискаю його ближче. Серце калатає швидше від цього плачу, ніж від самого Дамаріса, що сидить за столом і уважно спостерігає.

Дитина не вгамовується. Шукає губами, хлипкає, і я розумію: голод. Ось тепер справжня проблема.

— У вас… — голос зрадницьки тремтить, але я ковтаю слину й намагаюся говорити рівно. — У вас, лорде, бува… нема чим нагодувати немовля?

Брова Тейвена ледь смикається. Він відкладає кубок, дивиться на мене довго, ніби я попросила не їжу, а золото зі скарбниці.

— У моїх запасах є м’ясо, сир, мед, крупи. Але з пелюшками я не полюю, — каже сухо.

Я зітхаю й дивлюся на полицю, де виставлені банки та пляшки. Сама піднімаюсь, відсуваю кришки, гулко дзенькаю посудом. У руках опиняється глиняний глечик з козячим молоком. Ще не скисле, диво.

— Це підійде, — кажу більше собі, ніж йому, і озираюся, чи є в хаті хоч якась посудина менша за кухоль.

— Ви, здається, маєте досвід, — у голосі Тейвена чується відтінок цікавості. Не докір, не іронія, просто обережний крок.

— Коли в сиротинці на руках десятки голодних дітей, якось швидко вчишся вигадувати, — бурмочу я, доливаючи тепле молоко в мисочку. Занурюю клапоть чистої тканини, скручую й підношу до вуст немовляти. Те жадібно хапається і починає ссати.

Тиша розливається кімнатою. Лише потріскування дров і сопіння малюка. Вперше за цю ніч він заспокоюється. Я видихаю, наче сама вижила в бою.

— Ви добре з ним впоралися, — каже Дамаріс. — Хоч і не ваш, так?

Я мимоволі здригаюся. Його голос рівний, але кожне слово — випробування.

— Це дитина, — відповідаю просто. — Хлопчик чи дівчинка — яке тепер має значення? Головне, щоб живою лишилась.

Він відкидається на спинку крісла, переплітає пальці й дивиться то на мене, то на згорток у моїх руках. Його очі темні, мов глибока вода, і я не можу збагнути, чи там ховається осуд, чи… цікавість.

— Я б поставив на хлопчика, — нарешті мовить він, і куточки його вуст ледь сіпаються. — Характер надто впертий, навіть у плачі.

Я не стримую усмішку.
— А мені здається, дівчинка. Подивіться, які дрібні й тонкі пальчики. В хлопчиків рідко такі.

Малюк саме тоді видихає крізь ніс, наче сердиться, і ми обоє мимоволі сміємося. Тиша знову накриває, але вже інша — не ворожа, а трохи тепліша.

Я вкриваю дитину ковдрою й притискаю до грудей. І думаю: дивно. Я мала боятися цього чоловіка більше, ніж бурі й темряви разом узятих. Але зараз… страх відходить. Принаймні на мить.

Гроза гуркоче так, що вікна деренчать. Небо блискає, і кожен спалах роздирає темряву лісу за склом. Я здригаюся, бо уявляю, як десь там, під цим самим небом, може бути Велея. 

Я маю йти її шукати. Так каже серце. Але тоді я дивлюся вниз — на згорток у моїх руках. Немовля сопе, теплі щічки тиснуться до моїх долонь, маленькі пальчики судомно хапають край тканини. І серце говорить інше: не можна зараз залишати його самого.

— Прокляття, — шепочу, стискаючи щелепи. — Як же я тепер маю вибрати?

Дитина наче чує мої муки. Смикається, крекче, й наступної миті тепла волога розливається по моїх руках. Я спершу остовпіваю, а тоді сміюся вголос.
— Ну ось. Вибір зроблено. Я не можу навіть на хвилину лишити тебе без нагляду.

Звільняю малюка від мокрої тканини, шукаю суху, а сама краєм ока бачу, як Тейвен підводить брову. Він досі сидить у своєму кріслі, але тепер уже не приховує зацікавленості.

— Що ж, — каже він рівно. — Таємниця розкрита. Хлопчик.

Я фиркаю.
— Ви так кажете, наче вгадали ворожінням.

— А що, хіба не схоже на випробування стихіями? Буря, грім і дитина, яка заявляє про себе в найвідповідніший момент. — Його голос звучить з нотками сміху, але очі серйозні.

Я кладу хлопчика на коліна й витираю йому животик. Маленьке тільце тепле, живе, і в цю мить у мене немає сили думати ні про що інше. Навіть про Велею.

І все ж таки грім нагадує про неї.
Я підводжу голову й кажу:
— Як тільки стихне буря, я піду. Мушу знайти сестру.

Тейвен дивиться довго, і я відчуваю, як його погляд важчий за каміння.
— А дитину ви куди подінете? — тихо запитує він.

Я не знаходжу відповіді. Просто тримаю хлопчика й мовчу.