2 Дамаріс

Розділ 2. Дамаріс

Я завжди відчуваю бурю раніше, ніж вона приходить. Може, це та сама дисципліна, яку вбивають у нас в Ордені Порядку: будь готовий до всього. А може — просто старий досвід. Та цього разу буря надто сильна, навіть для мене.

Мій кінь бреде крізь багно, хоч я й обираю дорогу через мисливські угіддя поблизу Драленну. Сьогодні я мав зустрітися тут зі старими побратимами, у власній мисливській садибі. Ми планували полювання на дикого туронського звіра, що не раз вже тероризував ліси. Полювання, старе вино, розмови, які можна дозволити собі лише серед своїх.

Але небо розливається, дощ ллє так, що навіть чари вогню не рятують від вологи. Злива змиває сліди з дороги й ламає гілки. Коли отримую від друзів послання через дзеркало-зв’язок, розумію: вони не дістануться з міста до ранку. Дороги перекриті, буря накрила все королівство.

Я лишаюся сам. Розпалюю камін, дістаю припаси  і накриваю стіл. Шлунок жалібно бурчить. Планувалася вечеря в приємній компанії, натомість моїм компаньйоном стане хіба що павук, що причаївся в кутку. Втім, це теж не біда. Мисливська рушниця спочиватиме на стільці, чари цього разу так і не знадобляться. Зате, відверто кажучи, я нарешті матиму час на думки. Думки про те, як пробитися вище в Ордені. Верховний комісар звучить гучно, але я прагну більшого. Важливішого, ніж будь-яке полювання.

Саме сідаю за стіл, коли чую стукіт у двері. У цю ніч, серед хаосу зливи й вітру. Кого ще там принесло?

— Хто тут? — відчиняю і бачу її. Молода жінка, наскрізь промокла, в чорному плащі. Волосся злиплося від дощу, щоки білі від холоду. У руках — згорток. Немовля.

Я відчуваю це відразу. Не очима — і навіть не слухом. Іскра хаосу в дитині ріже моє чуття, як клинок по шкірі. Ця енергія дика, небезпечна, її не сплутати з нічим.

Але що робить жінка з дитям хаосу? Це не її малюк. Це теж відчуваю.

На таких гостей я явно не чекав і це стає навіть цікаво.

— Лорд Тейвен, — її голос тремтить, хоч вона намагається звучати впевнено. — Вибачте, що турбую, але буря застала мене в дорозі. Чи можна… 

Вона наче запинається, готова найближчої миті чкурнути кудись в кущі. Це несподіванка не лише для мене, але й для неї теж. Певно, бідолаха очікувала побачити кого завгодно, окрім мене. Мисливця за такими, як дитя в її руках.

І поки вона не надумала тікати, я роблю крок вперед і жестом наказую їй заходити. Саме наказую, а не запрошую.

— Не мокніть. Заходьте хутчіше…

Вона злякано озирається на ліс, наче питає себе де безпечніше: там, чи зі мною під одним дахом. Але в неї немає виходу. Я замикаю двері за її спиною і здивовано розглядаю їх. При світлі магічних ліхтарів і відблиску вогню в каміні я можу чітко побачити її обличчя. Ще зовсім юна. Магія в ній слабка, однак нею вона постаралася накласти морок на дитину. І це неодмінно б спрацювало, якби їй трапився хтось інший. Але для мага типу мене жодні маскування не допоможуть. Я відчуваю іскру хаосу. Мені не треба бачити колір очей, аби зрозуміти хто переді мною.

— Дякую. Ми потривожили вас, — вона схвильовано притискає дитину до себе. 

— Ви обрали дивну ніч для подорожі, — кажу я, уважно дивлячись на дитину. Немовля дихає швидко, наче відчуває ту саму небезпеку, яку відчуваю я. — Хто ви?

— Амалін, — вона вдихає глибоко, й очі її на мить спалахують викликом. — Я шукаю сестру. Вона не повернулася з лісу.

Брехня чи правда? Я не перевіряю відразу. Час ще буде. Камін весело тріщить. Нас тільки троє: я, вона і… дитя хаосу.

— Добре, — кажу рівно, наче мені байдуже. — Зігрійтеся біля вогню. Малому потрібне тепло. А тоді сідайте до столу. Розділите зі мною вечерю.

Вона дякує й підходить до каміну. Її руки тремтять, і не тільки від холоду. А я дивлюся й думаю: ось він — шанс. Шанс, який може відкрити мені шлях у саме серце Ради магів. Дитина з іскрою хаосу. Я ще не знаю всіх деталей, але вже розумію: ця знахідка — справжній скарб.

Але замість того, щоб кликати інквізиторів і здати її тут же… я мовчу. Бо не буває в наших краях таких випадковостей. Спершу треба дізнатися хто і що замислив. І яка роль в цьому всьому моєї нової знайомої.
Вона гріє дитину біля вогню. Тіні від полум’я падають на її обличчя, роблячи його загостреним, мов вирізаним із темного каменю. Не сільська простачка — це видно відразу. Плечі рівні, рухи зібрані, навіть якщо руки тремтять. Дівчина, яка вже навчилася приховувати страх.

Я підходжу ближче, знімаю рукавички, кидаю їх на стіл.
— Скажіть, леді Амалін, — промовляю спокійно, ніби ми маємо час для світської бесіди, — що ви робите в цих краях?

Вона піднімає на мене очі. Сині. Надто ясні для тієї, хто йшла крізь бурю.
— Я ж казала. Шукаю сестру. Вона зникла.

— У лісах Драленну? — я ледь помітно всміхаюся. — Тут більше шансів зустріти тура чи розбійників, ніж родичів.

Її погляд темнішає, але голос лишається рівним.
— Вона травниця. А рідкісні трави люблять небезпечні місця. Проте я боюся, що з нею щось сталося…

Я роблю коло кімнатою, беру кубок вина, ковтаю. Спиною відчуваю, як її погляд ковзає за мною — насторожений, напружений.

— І дитину ви теж узяли з собою в нічний похід? — нарешті дозволяю собі глянути прямо на немовля. Воно спить, але дихає нерівно. Іскра хаосу відлунює в моїй крові, змушуючи шкіру горіти.

Вона одразу міцніше стискає згорток.
— Це мій племінник, — відповідає швидко, надто швидко. — Його не можна було залишити.

Брехня. Я відчуваю її так само ясно, як тепло від каміна. Нахиляюся, підкидаю дрова у вогонь і кажу тихо, майже шепотом:
— Леді Амалін, ви ж не станете обманювати мене, правда?

Вона завмирає, у її очах спалахує чистий страх. Потім вона опускає вії й рівно відповідає:
— Я прошу лише притулку на ніч. Який обман, лорде?

Я випрямляюся. Моя рука вже тягнеться до печатки на грудях — символу Ордена, яким можна викликати варту й передати їй і дитину. Але я не натискаю. Бо розумію: надто багато всього потрібно з’ясувати. І якщо я зараз віддам її — втрачу шанс.