1 Амалін

Розділ 1. Амалін

Я йду стежкою, що веде за межі міста, серце калатає сильніше, ніж від самого бігу. Вдалині ще світить день, але ліс уже наче дихає темрявою. Вітер шурхотить у верхівках дерев, і я відчуваю, що кожен крок — це ризик. 

Велея зникла години три тому. Моя сестра, травниця, завжди любила заглядати туди, де простий люд рідко ступає. Я намагаюся не думати про монстрів, яких мама колись називала тіньовими кронами — величезні істоти, що ховаються між деревами і ловлять будь-якого, хто не обережний. Але чомусь серце підказує: небезпека не в легендах, а тут, під моїми ногами. Волоцюг і розбійників теж ніхто з лісу не виганяв. А від міста я відійшла не так  і далеко. 

Я стискаю свій порваний плащ і йду далі. Зупиняюся, коли чую скрип гілки за спиною. Тінь повзає поміж деревами. Лісові стригуни — кажуть, що їхні очі світяться, а крики зводять з розуму. Я затримую подих, прислухаюся… і наче чую тихий плач.Це теж може бути пастка. Але ноги самі несуть на звук.

Я йду на тихе скиглення. Плаче зовсім тихо, майже не чутно, але воно веде мене далі в гущавину. І там, між корінням старого дуба, я бачу його. Немовля. Самотнє. Згорнуте в простий лляний шмат тканини і старе хутро.

Очі його… я ніколи не бачила нічого подібного. Вони сяють, немов містять у собі весь ліс і ночі водночас. Пульс зупиняється, коли я простягаю руку. Це не просто дитина — це магія. Заборонена магія.

І хоча серце каже тікати, я не можу. Я знаю одне: я не залишу його тут. Хто б його тут не кинув. 

Дощ починає падати з неба великими холодними краплями. Так несподівано, ніби тільки чекав поки я візьму малюка на руки. Він змочує мені волосся, перетворює стежку на слизький потік бруду. Немовля тремтить у моїх руках, і я щосили притискаю його до себе, намагаючись, щоб дощ не пробився крізь тонкий плащ.

Я шукаю прихисток, але стежки розчиняються в гущавині. Кожен звук — хруст гілки, шурхіт листя — лякає мене, змушує серце калатати так, що здається, його почують усі монстри цього лісу. Я відчуваю, що заблукала.

І тут — промінь світла серед дерев. Маленький будиночок, схований між моховими пнями і вітами старих дерев. Я підходжу обережно, обминаючи калюжі, тримаючи дитину так, щоб не впустити її в холодну землю.

Серце зупиняється, коли розумію: треба приховати її очі. Якщо хтось побачить їх у дощовій сутінковій тіні лісу — це може все змінити. Я прикликаю крихти своєї магії, таємну і делікатну, яку ніколи не показувала навіть Велеї. Морок обволікає очі немовляти, ховає їх, неначе захищає від чужого погляду. Почуваюсь вичавленою через ці дії. Але впоралась я непогано. Тепер немовля виглядає зовсім як звичайне. 

Я вдивляюся у світло будиночка. Десь там, за дверима, може бути прихисток, а може — нові небезпеки. Але зараз я знаю одне: я не залишу дитину тут, під дощем і під поглядами темного лісу.

Я роблю крок вперед.

Стискаю плащ навколо немовляти і підходжу до дверей будиночка. Дощ стукає по дерев’яній обшивці, розмиваючи стежку, і я боюся, що звук моїх кроків видасть мене, але вже пізно відступати.

Я піднімаю руку і стукаю. Серце калатає так, що, здається, його почує весь ліс.

Двері повільно відчиняються. І я бачу його.

Високий, стрункий, з очима, які одразу пронизують наскрізь, немов бачать усе, що приховано. Він — красунчик з аристократичним виглядом, але водночас небезпечний, холодний, як лід. Ще до того, як він промовляє, я розумію: це він — Дамаріс, мисливець, про якого говорять шепотом у місті, той, хто вміє бачити правду у серцях людей.

Я роблю крок назад, інстинктивно, але відступати нема куди. Дощ стукає по даху, і він крокує назустріч, а я тримаю немовля ближче. Серце тремтить, але неможливо відірвати погляд.

— Хто тут? — його голос низький, спокійний, і водночас… як лезо ножа.

Я мимоволі стискаю дитину міцніше. Слова зависають у повітрі, і я розумію: тікати пізно.