Глава 36. Роман

Мені не вистачає повітря.

Наче Юліними словами з мене поволі виймають щось важливе. Я навіть не усвідомлював, наскільки чекав… чого саме? Відкритості? Довіри? Хоч маленького, але кроку назустріч.

А вона — холодна стіна.

«Між нами нічого не буде».

«Лише ділові стосунки».

«Моє серце зайняте».

Це звучить у голові, як заїжджена платівка, і кожне повторення ріже всередині. Хоч я намагаюся триматися. Наче це просто факт, який треба прийняти.

Наче це не боляче.

Я виходжу з дитячої й зачинивши двері, спираюся плечем об стіну. Відкидаю голову назад і видихаю.

Марно.

Мені добре з нею.

Мені спокійно з нею.

Мені хочеться її сміх почути знову.

Хочеться бачити, як вона гойдає Софійку.

Хочеться знати, що вона — тут.

І це лякає мене не менше, ніж її. Я навіть не встигаю зібратися з думками, коли у двері дзвонять. Різко. Вимогливо. Не той дзвінок, коли приходить сусід по сіль, або кур’єр.

Ні. Це інший звук. Неспокійний.

Я прямую до дверей, відчуваючи, як напружуються плечі. Відчиняю.

І завмираю. На порозі стоїть жінка. Марія. Мати Софійки.

Бліда, втомлена, але очі — колючі, гострі, як лезо. Вона оглядає мене так, наче шукає найменшу ознаку, за яку можна вчепитися.

— Ти… — починаю, але вона перебиває миттєво.

— Де моя дитина? — її голос гострий, напружений, з тінню паніки. — Ти тримаєш її тут без мого дозволу.

— Ти залишила її, — кажу я спокійно. — Сама.

— Це брехня! — вона майже кричить. — Я передумала! Я повернулася за нею! Віддай мені Софію!

Вона намагається пройти повз мене — і проходить. Просто відштовхує плечем. Я лиш на мить гублю рівновагу, і вона вже всередині, у коридорі.

— Маріє, зачекай… — намагаюся я.

— Де вона?! — її голос стає ще різкішим.

Я йду за нею, а вона вже відчиняє двері в спальню. Я встигаю поставити руку між нею і подальшим шляхом.

— Ні, — кажу твердо.

Вона здригається — не чекала опору.

— Романе, відійди. Це моя дитина, я маю право! — очі блищать від злості й паніки.

— І моя, — відповідаю рівно. — Я теж маю право.

— Я можу її забрати, коли хочу!

— Ні. Не можеш.

Вона ковтає повітря, наче не може повірити, що я це сказав.

— Ти тримаєш її тут незаконно!

— Ти покинула її. Ти пішла. Одна. Без слова. Без нічого. — Я не підвищую голосу, але кожне слово прибите до підлоги. — Я рятував її, коли ти зникла.

— Я… у мене були причини! — вона хапається за цю фразу, ніби за рятувальний круг.

— Я чув. Але цього мало, щоб просто зайти й забрати Софійку, — кажу я. — Ти прийшла — добре. Поговоримо. Але спочатку — поясни.

Марія нервово стискає ручку своєї сумки. Пальці тремтять. Очі метушаться. Вона хоче прорватися повз мене. Я бачу це — бачу, як напружується її тіло, як вона шукає варіант проміж лівого і правого плеча. Але я перекриваю прохід. Спокійно. Без агресії. Просто стіна, яку не пересунути.

— Відійди, — повторює вона тихіше, але з сильнішим тремтінням.

Я мовчу. У цей момент у квартирі чути лише наше дихання. Важке, напружене. І раптом — тихий звук за моєю спиною. Тихе клацання. Двері дитячої. Я різко озираюся — і бачу Юлю.

Вона стоїть на порозі, бліда. В її очах з’являється щось таке… страх… гнів… рішучість… коли вона бачить Марію. Юля робить крок уперед і автоматично закриває собою прохід до дитячої, ставши буквально між Марією і Софійкою.

— Що відбувається? — її голос тихий, але стальний.

Марія дивиться на неї так, ніби не розуміє, хто ця дівчина і чому вона стоїть між нею та її дитиною. А я дивлюся на Юлю — і всередині щось стискається. Вона не думає. Вона не аналізує. Вона просто стає на захист.

Стає перед Марією. Стає переді мною. Стає перед Софійкою. І саме в цей момент я розумію: ситуація щойно перейшла межу. Моя няня, яка запевняє, що я їй не потрібен, не віддасть мою дочку її матері. І я не віддам.

— Це хто така? — Маша пильно дивиться на Юлю.

— Це не так важливо, як те, навіщо ти повернулася? — у своєму стилі парирує Юля.

— Це моя дитина! — шипить Марія.

— І моя, — відповідаю я рівно. — І я не дам тобі виносити її посеред дня без пояснень. Тим більше після того, що ти зробила.

— Я маю право! — вона підвищує голос, але все одно боїться розбудити Софійку — це видно.

— Маєш право пояснити, — кажу я. — Після того, як пішла. Після того, як покинула її. Ти не можеш просто повернутись і забрати її, мовби це… річ.

Марія стискає губи. Руки тремтять.

— Я… у мене були причини, — каже вона глухо.

— Я чув це вже раніше, — відповідаю.

Її груди зриваються у важкому видиху. Вона не знає, що сказати. І я розумію, що це тільки початок.

— Що ж, давай поговоримо. Але без оцієї… — вона киває на Юлю.

— Ні, саме з нею, — втручається сама Юля. — Я Софіїн адвокат. 

Усміхаюся. Стримати усмішку було зараз просто нереально.

— Ромо, хто це? — психує Маша.

— Моя дівчина, — впевнено кажу я. А тоді кидаю погляд на Юлю і додаю: — Наречена.

Дорогі читачі, сьогодні я подала на передплату. Для мене надзвичайно важливо, щоб ви продовжили читати роман. Тому, як завжди, перші дні на книгу ціна буде знижена, в в главах будуть заховані подарунки! Будь ласка, підтримайте мене і не відкладайте придбання книги. Перший день для автора найважливіший! Це допомагає книзі отримати гарний рейтинг і знайти нових читачів. Чекаю на вас у новій главі, яка з'явиться одразу після відкриття передплати! 

З любов'ю ваша Юліанна ♥️