Глава 35. Юліана

Гойдаю Софійку, і вона вже майже не плаче — тільки хлюпає носиком і стискає мою футболку своїми маленькими пальчиками. Я притискаю її до себе міцніше, відчуваючи, як заспокоюється її дихання… і як більше нічого у світі зараз не має значення.

Ну майже. Бо Роман стоїть поруч. Не рухається. Не говорить. Просто… стоїть. І тиша між нами стає ще густішою, ніби димом наповнює кімнату.

Я відчуваю його погляд буквально на шкірі.

Він не торкається мене, але це майже відчутно.

Нарешті він робить крок ближче. Ледь помітний, але я все одно помічаю — наче моє тіло реагує на нього занадто швидко.

— Дай її мені, — каже він неголосно. Його голос не наказовий. Навпаки — м’якіший, ніж зазвичай. Я стискаю дитину трохи міцніше, сама того не помічаючи. І він, здається, це бачить. Брова злегка сіпається.

— Я ж не заберу її, Юлю, — тихо каже він.

Я ковтаю. Слова ніби правильні, але всередині мене все у напоготові. Я не знаю, чому. Може тому, що тієї близькості, яка сталася між нами кілька хвилин тому, ніколи не мало б бути. І Софійка для мене зараз — як щит.

— Вона вже заспокоюється, — відповідаю я тихо. — Нічого страшного.

Повітря між нами ще сильніше натягується.

Секунда. Друга. Софійка врешті повністю замовкає. Я обережно кладу її назад у ліжечко, поправляю ковдру. Вона сопе, заколисана моїми рухами.

І тільки я випрямляюся, як знову відчуваю його присутність за спиною. Занадто близько. Обертаюся.

Роман стоїть буквально на півкроку від мене.

Його погляд темний, глибокий, але не розлючений — скоріше розгублений. Схвильований. Зранений. І щось у цьому погляді змушує мене відступити.

Але я не можу. За мною — дитяче ліжечко.

— Юль… — каже він пошепки, щоби не розбудити Софійку. — Те, що ти сказала… про нас…

— Це не «про нас», — перебиваю. — Бо «нас» немає.

Він стискає щелепу. Ледь помітно. Йому неприємно. Я це бачу. І від цього гострий холод пробігає мені під шкірою.

— Я не хотіла… — починаю, але одразу зупиняюсь. Ні. Я не повинна пом’якшувати.

— Ти чітко дала зрозуміти, — каже він твердо, але спокійно. — Добре. Я почув.

Слова наче тверді, але голос… м’якший, ніж очікувала. Він робить півкроку назад, ніби дає мені простір. Мені раптом стає важче дихати. Здавалося б, я цього хотіла — відстані, кордонів, ясності. Але зараз усе всередині стиснулося в болючий клубок. Бо щось у тому, як він відступає, звучить як… відмова? Як крок назад назавжди? І я ненавиджу себе за те, що мене це ранить.

Роман опускає погляд, проводить рукою по потилиці — жест, який він робить, коли стримується.

— Слухай… — його голос майже нечутний. — Я можу витримати твою холодність. Можу витримати твою колючість. Але… — він видихає. — Але я не можу робити вигляд, що мені байдуже, коли це не так.

Мені ніби хтось впивається пальцями у ребра.

— Тому я триматиму дистанцію, — продовжує він. — Як ти хочеш.

Його погляд ковзає до Софійки — на мить м’який. Потім знову до мене. 

— Більше не перейду межу.

Все.

Ці слова падають між нами, як важкий камінь, і я раптом відчуваю… провал. Усередині. Глухий. Несподіваний. Болісний.

Він відходить до дверей дитячої. Зупиняється на порозі. Обертається.

— Якщо тобі щось буде потрібно… звертайся. 

І виходить. Тихо. Двері зачиняються.

Я залишаюся в кімнаті в тиші, прорізаній мирним диханням Софійки. І тільки зараз розумію — мої пальці тремтять.