Глава 34. Юліана

Я стою перед ним і чую власне серце — гучне, збите, нервове. Наче воно намагається вирватися з грудей і втекти, поки я ще не встигла сказати щось неправильне.

А Роман дивиться так, наче бачить мене вперше. Не ту, що постійно огризається, не ту, що відсторонилася від почуттів давно, щойно втратила Дениса. А справжню. Ту, яку я сама намагаюся сховати.

Його слова… «мені не байдуже» — вони падають мені прямо всередину, як каміння. І болять.

Бо я не маю права на це.

Я не хочу цього.

Я не повинна хотіти цього.

Я дала собі обіцянку, коли ставила свічку за здоров’я душі Дениса: ніколи не дозволити собі забути. Не дозволити замінити. Не дозволити зрадити пам’ять про нього навіть думкою.

Але я стою тут, і в грудях тісно.

І я ненавиджу себе за те, що частина мене… тремтить.

— Юлю… — каже Роман тихо, якось по-справжньому. Не командним тоном, не колючою фразою. Просто… людяно.

І від цього ще гірше. Бо людяність — це те, що пробиває найглибший захист.

Я відчуваю, як мене засмоктує вир думок. Я не маю права втратити контроль. Не маю права відпустити минуле. Не маю права відчути щось до чоловіка, який не те що не має бути мені близьким — він взагалі з іншого світу.

Світ Дениса був м’яким, теплим, смішним.

Світ Романа — жорсткий, прямий, холодний, надто серйозний. І все одно мене тягне.

Я вдихаю так глибоко, що аж ніби ріже всередині.

— Романе… — мій голос зрадницьки тремтить. Я ковтаю. Силоміць вирівнюю спину. — Ти неправильно все зрозумів.

Його брови трохи зсуваються. Він чекає. А я мушу сказати це. Інакше мене затягне.

— Ти мені не подобаєшся, — вимовляю чітко, різко, як лезом. — І не сподобаєшся. Моє серце зайняте. Це все.

Щось у ньому стискається, але він мовчить.

Я продовжую, поки маю сили:

— Між нами не буде нічого. Лише… офіційні, ділові, як хочеш їх назви. Я ніколи не переступлю межу. І тобі не раджу.

Голос зупиняється сам. Мені важко дихати. Не тому, що збрехала йому. А тому, що частину цієї брехні я сказала собі.

Я розвертаюся різко, майже тікаючи з кімнати. Мені потрібно вийти звідси, потрібне повітря, стіни змикаються. Крок — другий — третій…

І саме тоді чується тоненький, вимогливий плач. Софійка.

Я зупиняюся миттєво. Плечі відразу опускаються, напруга спадає, коли чую її. Маленька. Ніжна. Моя віддушина, яка не питає, не засуджує, не копає всередині старі рани.

Я повертаюсь до дитячої.

І в дверях зі мною майже одночасно з’являється Роман. Ми на секунду зупиняємось. Очі в очі. Повітря між нами густе, важке, майже фізичне.

Його обличчя серйозне, але не зле. Щось нове в ньому, щось, що я не хочу зараз аналізувати, бо й так здається, що хитаюся на краю.

— Вона прокинулась, — каже він тихо.

— Чую, — киваю.

І ми заходимо до кімнати разом. Софійка плаче голосніше, рученята тягнуться в бік першого, хто підійде. Я йду до неї, піднімаю — і вона одразу заспокоюється, притискаючись до моєї шиї. Здається, навіть її дихання вирівнює все всередині мене. Ну майже.

Я відчуваю на собі погляд Романа.

Напруга не щезла. Вона просто… перестала бути холодною. Тепла — але лякає мене сильніше. Я не дивлюся на нього. Я не можу.