Глава 33. Роман

Я відчиняю двері тихо — не хочу розбудити Софійку. У квартирі неприродно спокійно. Лише голос Юлі чути з вітальні. Заходжу саме в мить, коли чужий жіночий голос питає:

— Роман тобі подобається? 

Я завмираю.

 — Я не знаю, — відповідає вона. — Все інакше, ніж мало би бути. Він інший. Ніби я дивлюся на нього вперше. І… я заплуталася.

Заплуталася?

Ось тоді мене й накриває хвиля — не злості, ні. Радше… дивне тепло, трохи болю і ще щось нове, небезпечне. Я роблю крок у кімнату саме в момент, коли вона відводить телефон від вуха.

Юля здригається й різко обертається.

— Ти… давно тут стоїш? — її голос гострий, знервований.

— Достатньо, щоб дещо почути, — відповідаю рівно.

— І що саме? — вона здіймає брову, уперта, колюча, як завжди.

— Що ти заплуталася, — кажу спокійно, дивлячись прямо в очі.

— І я вирішив допомогти розплутатися.

Вона сміється тихо, різко.

— Ти? Мене? Не сміши. І не переходь межу, Романе. Я тобі не…

— Справді? — я роблю крок ближче.

Вона трошки відступає, але не настільки, щоб це виглядало як втеча. Радше як рефлекс.

Юля тикає пальцем у мій бік:

— Ти мене зараз не лякай цими своїми… підходами. Я тобі казала, не переступай межу.

Її голос дзвенить — не від злості. Від чогось іншого, чого вона сама боїться більше за будь-які наші суперечки.

— А якщо межа не там, де тобі здається? — питаю я тихо.

Вона кліпає. Проковтує повітря. І в цю мить я розумію все. Розумію, що треба перестати думати.

Я просто нахиляюся і кидаюся вперед, але не різко — радше так, ніби час уповільнився. Торкаюся її губ рівно настільки, щоб вона могла відсахнутися, якщо захоче. Але вона не відсахується. Навпаки — на мить завмирає, тепла, м’яка, трохи тремтлива. Її губи відповідають мені з такою нерішучою ніжністю, що в мене всередині все перевертається. Момент — короткий, але справжній.

А вже наступної секунди Юля різко відступає й дає мені ляпаса.

Не сильного. Радше… переляканого.

— Ти… ти ніколи більше так не роби! — шипить вона, тримаючись за серце. Щоки в неї палають. — Ми працюємо разом! Я няня твоєї дитини! І я… я не дозволю… цього!

Вона намагається виглядати розлюченою, але я бачу, як тремтить її рука. І бачу те, що вона намагається приховати: перші секунди вона відповіла. Не втекла. Не відштовхнула.

А потім злякалася. Себе. Мене. Усього.

— Юль, — кажу м’яко, — ти відповіла. Перед тим, як злякалася.

Вона жмуриться, немов я сказав щось, чого вона не хоче чути.

— Ти все неправильно зрозумів, — бурмоче вона й різко відвертається.

А я стою посеред кімнати й думаю одне: так. Тут щось є. І вона боїться не мене — а того, що відчуває.

Я стою біля неї ближче, ніж планував. Може, навіть ближче, ніж варто. Вона ще не відійшла після того поцілунку — щоки гарячі, погляд різкий, але… щось у ньому м’якше, ніж мало би бути після ляпаса.

Мене це збиває з пантелику сильніше, ніж удар.

Її слова про «ніколи не переступати межу» досі дзвенять у вухах, але я відчуваю: справа не лише в злості. Вона щось приховує. А я вже не можу робити вигляд, що не бачу.

— У тебе хтось є? — питаю прямо. Голос звучить твердо, хоча всередині все змішане.

Юля піднімає підборіддя.

— Це не твоя справа.

— Моя, — кажу тихіше, але жорсткіше. Не тому, що хочу контролювати. А тому, що зараз, коли стою перед нею, я нарешті усвідомлюю… я не можу більше брехати собі.

Вона опускає погляд, схрещує руки, ніби захищається від мене. Хоч я навіть пальцем її не торкаюся.

Я роблю вдих, щоб збити напругу в грудях.

— Бо якщо є… — кашляю, намагаючись зібрати слова, які не вмію говорити правильно, — тоді мені треба знати. Поки не пізно.

Вона мовчить. Я бачу, як тремтять її вії. Вона хоче зберегти холодність — а я відчуваю, що вона більше не лід.

І от тоді мене накриває.

Я не думав про це. Не визнавав. Не хотів. Але зараз, коли вона стоїть переді мною з цією впертою, гордою, трохи пораненою тишею… я раптом розумію, наскільки мене до неї тягне.

Це не спалах, не хіть, не щось швидке. Це… як тихе, але вперте світло, що постійно було поруч, просто я заплющував очі.

Я не пам’ятаю моменту, коли все змінилося.

Може, коли вона вперше взяла Софійку на руки.

Може, коли не запросила мене до столу, але все одно лишила мені тарілку.

Може, коли впала в темряві, а я піймав її, і світ на секунду став іншим.

А може… просто був час побачити те, що давно стояло переді мною.

— Юлю, — кажу м’якше, ніж будь-коли до цього, — я хочу знати правду.

Її очі здіймаються до моїх, і там — розгубленість. Тиха, справжня. Та, що роз’їдає мене зсередини.

— Навіщо? — шепоче.

Я відповідаю чесно, як умію:

— Бо мені не байдуже. 

Моє серце б’ється гучно, але я не відводжу погляду. Я хочу, щоб вона це бачила.

Навіть якщо злякається знову. Навіть якщо піде. Навіть якщо це все зіпсує. Бо тягне мене до неї так, що я вже не можу робити вигляд, ніби цього немає.