Глава 32. Юліана

Катя виходить тихо, стараючись не розбудити Софійку. У коридорі чути, як вона возиться з блискавкою на куртці, зітхає — в неї сьогодні складний день, і вона вже морально готується до нього. Потім двері клацають, і в квартирі на мить зависає холодок ранкового повітря.

Не встигає тиша влягтися, як дзвонить телефон Романа. Він, знервований візитом соцслужби, бере трубку, киває комусь на тому кінці й майже без розмов одягається. Його рухи швидкі, зосереджені — він завжди такий, коли хтось «з офісу» повідомляє про проблеми. Куртка, папка, ключі. Звук його кроків стихає у під’їзді, а замок клацає акуратно, майже обережно, неначе він боїться, що може потривожити мене чи дитину.

І от вони обоє пішли. Кімната немов повільно видихає.

Я годую Софійку, переодягаю її. Малеча знову засинає. Їсть. Спить. Просто сонечко. Роблю собі каву, сідаю поруч з ліжечком, вкриваючи ноги пледом.

Тиша сповзає з кутів і вкриває все м’яким шаром. Легкий рух фіранки від батареї, тихе сопіння дитини — і я лишаюся в повітрі, яке пахне вівсянкою, дитячим кремом і ще чимось теплим, домашнім.

Софійка спить на боці, пальчики стиснуті в кулачок, а щічка торкається м’якої простині. Я присідаю поруч і проводжу пальцем по її долоньці. Маленькі теплі пальчики реагують ледь помітним ворушінням. Наче вітерець у відповідь.

Мене заспокоює її рівне дихання. Відчуваю, як власні повіки важчають. Спершу я борюся зі сном — здається, не час, треба прибрати, приготувати щось… Але голова стає легкою, ніби ватною, і я повільно сповзаю в дрімоту.

Сон приходить без попередження.

Спершу — легкий простір, колір якого неможливо описати. Потім — туман. І з нього він. Денис.

Він стоїть на відстані двох кроків. Неначе щойно вийшов з іншого життя — того, де все було простіше, і водночас набагато болючіше. Освітлення у сні нереальне, занадто чітке й жорстке, таке, що підкреслює кожну лінію на його обличчі. Очі — знайомі, до колючого теплі, і водночас такі, що змушують мене змерзнути всередині.

Не гнів. Але щось важке. Запитання. Тиша між нами густа, як вода.

Я хочу відступити, сказати йому, що все не так. Що я пам’ятаю. Що я не кинула. Не зрадила. Але голос у сні не слухається. Я можу тільки дивитися на нього — і відчувати, як щось всередині стискається вузлом.

Крок.

Він робить його — і саме в цю секунду я прокидаюся.

Повітря холодне. Дихання збивається. Ніби я виринула з глибини.

Шкіра липка, сорочка прилипла до спини. Я тремчу, хоч в кімнаті тепло. Світ здається занадто реальним, занадто дзвінким після того сну.

«Це просто сон», — намагаюся я переконати себе. Та голос тремтить, і навіть шепіт виходить нерівним.

Я хапаю телефон майже інстинктивно. Виходжу з дитячої в вітальню. Пальці тремтять, коли натискаю на «Світлана».

Вона бере з другого гудка.

— Юлю? — голос у неї хриплуватий від сну. Моя подруга класична “сова”, живе від одинадцятої ранку до першої ночі. — Ти… ти плакала, чи що?

Я намагаюся відповісти, але спершу ковтаю повітря, мовби навчаюся цьому заново.

— Мені приснився він. Денис, — нарешті вимовляю. — І дивився… так дивився, ніби я зробила щось не те. Ніби я мала… щось зробити. А я… нічого.

Я чую, як Світлана сідає у ліжку — змінюється інтонація, стає уважнішою.

— Юль, зупинись. Це просто твій мозок. Ти виснажена. Ти доглядаєш чужу дитину, не спиш, постійно хвилюєшся. Так і має бути.

— Це не просто стрес, — шепочу я. — Він би так не дивився. Я знаю цей його погляд. Засудження.

— Минуле тягне тебе назад, — обережно каже вона. — Але воно не має влади, якщо ти того не дозволиш. Поговори з Романом. Або… — вона робить паузу — …або закрий ту історію раз і назавжди.

Я закушую губу. Кімната здається занадто тихою.

— З Романом? — перепитую. — Якщо я скажу правду… він мене виставить. А Софійку? Я не можу її кинути. Вона зараз… як єдине місце, де мені не боляче. Я до неї звикла. Більше, ніж планувала.

— Я так і думала, — зітхає Світлана. — Тоді або забувай, або визнавай. А скажи… Роман тобі подобається?

Я стискаю телефон, ніби він може мене сховати.

— Я не знаю, — тихо, чесно. — Все інакше, ніж мало би бути. Він інший. Ніби я дивлюся на нього вперше. І… я заплуталася.

— Зрозумій, чого ти хочеш. І — не відтягуй. Тобі треба хоч щось вирішити.

— Добре…

Коли дзвінок закінчується, тиша повертається. Але тепер вона важка, майже гнітюча.

Я підводжусь з дивана, роблю кілька кроків — і тоді це відчуваю: зміна повітря, ледь чутний звук, який я не вловила раніше.

Обертаюсь.

І завмираю.

Роман стоїть біля дверей дитячої. Плечі напружені, руки схрещені. На обличчі — тиша. Не холодна, не зла. Але дуже уважна.

Так дивляться люди, які почули більше, ніж мали.

Я мимоволі стискаю край светра.

— Ти… давно тут стоїш? — питаю я майже беззвучно.

Його погляд стає ще темнішим. Концентрований. Глибокий. І від того по спині пробігає морозець.