Глава 31. Роман

Не зважаючи на чудовий вечір, вночі мене мучать кошмари. Сниться, що Олена забирає мою дівчинку. Тож ранок починаю з дзвінка адвокату. Розповідаю ситуацію, про те, що теща не віддає свідоцтво про народження, а я не вписаний там, як батько. Він обіцяє, що візьметься за справу.

І тільки мені стає спокійніше, як квартирою лунаґ різкий дзвінок в домофон.

Гучний, чужий звук одразу холодить мені спину.

Я натискаю кнопку.

— Соціальна служба, — каже голос. Сухий, діловий. Такий, який не обговорює, а повідомляє. — Маємо провести перевірку щодо немовляти, яке тут проживає.

Я нічого не кажу кілька секунд. У голові вже гуде.

Юліана стоїть у дверях кухні, тримаючи мокрий рушник, який вона щойно викрутила. Катя визирає з-за дверей своєї кімнати — волосся скуйовджене, очі великі, тривожні.

— Юль, що це? — шепоче вона.

— Все нормально, — кажу я, хоча абсолютно не впевнений у цьому. — Заходьте.

Двері відчиняються, і в квартиру заходять двоє: жінка років сорока з відточеним професійним виразом обличчя і хлопець років двадцяти п’яти, який тримає планшет так, ніби це щит.

Посвідчення у руках. Офіційність у кожному русі.

— До нас надійшло повідомлення, — починає жінка. — Що тут може незаконно утримуватися немовля. Ми зобов’язані перевірити, чи дитині нічого не загрожує.

У голові в мене одразу одне ім’я.

Олена.

Хто ж іще? Хто ще настільки отруєний жадобою грошей, щоб надіслати на мене соцслужбу?

Я стримую роздратування.

— Перевіряйте, — відповідаю. — Дитина моя. Біологічно. Її мати… кинула її, залишила мені. Документи в процесі оформлення.

Юліана в цю мить бере Софійку на руки — малеча тихо поворушилася, незадоволена тим, що її потривожили. Юля автоматично, майже інстинктивно, притискає її до себе.

Це виглядає настільки ніжно, настільки природно, що навіть працівниця соцслужби пом’якшує погляд. Молодший хлопець теж відводить очі — мабуть, не очікував такої домашньої сцени. Або ж йому просто на це байдуже.

— Можемо оглянути умови? — питає жінка.

— Звісно.

Вони оглядають колиску, речі Софійки, стерилізатор, пляшечки, аптечку. 

— Вона спить! Можна тихіше? — гримає Юля, коли хлопець необережно перечіплюється через ніжку стільця. Я мимоволі усміхаюся. Юліана така Юліана.

— Ви хто взагалі? — жінка зводить на неї суворий погляд.

— Я няня Софійки, — каже вона тихо, але впевнено. Таким тоном, що я б на місці працівників соціальної сфери поспішив втекти.

Жінка коротко киває.

— Добре, няню. Нам треба оглянути дитину.

Юля хмуриться. Здається, вона видряпає очі кожному, хто наблизиться до дівчинки. Неймовірно, що чужа людина так дбає про дитину, а рідна мама покинула її.

— Тільки не розбудіть! — бурчить вона.

— Яка сувора нянька, — хмикає наша гостя.

— Вона така, — усміхаюся я.

Софійку оглядають: чиста, змінений підгузок, нормальна температура, реагує на дотики й голос.

— Умови гарні, — підсумовує жінка. — Але нам потрібні документи про ваше батьківство. Або підтвердження, що вони в процесі.

У мене всередині все стискається. Я беру телефон.

— Зараз зателефоную юристу.

Юрист відповідає на першому гудку.

— Так, Романе, що трапилося?

— Соцслужба тут. Потрібно підтвердити, що документи оформлюються.

— Ми подаємо заяви на встановлення батьківства, на тимчасову опіку, на внесення даних у свідоцтво. Документи в роботі. Дайте їм слухавку.

Я передаю телефон жінці.

Вона слухає уважно, киває, ставить кілька формальних питань. Це триває хвилину, але для мене — як вічність.

Нарешті вона повертає телефон.

— Добре, — каже вона. — Ми зафіксуємо, що ви офіційно розпочали процедуру. Але вам потрібно якнайшвидше завершити її. Ми повідомимо дату наступної перевірки.

— Без проблем, — відповідаю. — Можете приходити будь-коли.

Вони чемно прощаються і йдуть.

Я зачиняю двері й обіпираюся на них плечем. Перше, що роблю — видихаю. Довго. Напруження нарешті відпускає. Коли обертаюся, бачу Юліану у вітальні. Вона стоїть зі сплячою Софійкою на руках. Обличчя спокійне, але очі… у них стільки тривоги, що я відчуваю її навіть на відстані.

— Все добре, — кажу я, намагаючись говорити м’яко. — Документи подані. Вони нічого не знайдуть.

Юля повільно киває. Софійка у неї на плечі тихенько сопе, накручуючи пальчиками пасмо Юлиного волосся. Картина — ніжніша за будь-що, що я бачив останнім часом.

— Комусь дуже хотілося ускладнити нам життя, — додаю.

Юля тихо, майже нечутно, каже:

— Ми впораємось.

І від цих двох простих слів у мене в грудях щось рухається. М’яко. Несподівано. Тепло.

Я дивлюся на неї — на Юлю, яка навіть не зобов’язана тут бути, але тримає мою дочку так, наче вона її власна. І на Софійку — таку крихітну, таку беззахисну, і таку рідну. І розумію: я вже не уявляю свій дім без цих двох.