Глава 30. Юліана

Вечеря проходить напрочуд спокійно. Навіть… тепло. Катя жваво розповідає про свій універ, Софійка тихенько сопе в колисці поруч із диваном, а Роман щоразу з гордістю поглядає на салат, який ми робили разом. Ну… він більше «був поряд», але це не скасовує того, що він поводиться так, ніби особисто здолав кулінарного дракона.

— Салат непоганий, — каже Катя з виглядом суворого судді.

Я тихенько хихикаю у тарілку. Роман зводить брови:

— Це все тренування. Мене не так легко зламати.

— Це не ти тренувався, — бурмочу. — Це огірок терпів.

Він кидає на мене погляд, той самий, від якого я чомусь відчуваю легке поколювання під шкірою.

Колючий, але з іскоркою.

Коли ми закінчуємо вечерю, Софійка все ще спить, тому я вирішую піти помитися. День був довгим. Стресовим. А тепла вода — найкращий спосіб не думати.Хочу бодай п’ять хвилин тиші, тепла й гарячої води.

— Якщо що, я поруч, — каже Роман, і я чую це вже перед тим, як зачиняю двері ванної.

Чесно кажучи… не знаю, як на це реагувати. Дивні натяки, але чомусь вони мені імпонують.

У душі нарешті можна видихнути. Теплі струмені змивають день, втому, напругу. Чую, як в сусідній кімнаті хтось тихо сміється — Катя, напевно. І несподівано ловлю себе на думці, що давно не відчувала себе в домі так… спокійно.

Не встигла намилити волосся вдруге, як світло різко гасне.

— Та ви знущаєтесь… — прошепотіла я у темряву, обмацуючи рукою кахель.

Вода шумить, але нікого не видно. Добре хоч, що рушник висить близько. Я загортаюся, намагаючись не ковзнути, і виходжу в коридор, щоб з’ясувати, чи це вибило пробки, чи це «просто наш день такий».

Коридор темний, тільки з вулиці ледь пробивається світло. Я роблю крок… і наступаю на щось тверде. Баланс втрачається.

— Ой-йой-йо!.. — виривається у мене, бо я вже фактично лечу вперед.

Чиясь рука миттєво перехоплює мене за талію.

Міцно. Надійно. Тепло.

— Тримайся, — бурмоче Роман десь над головою. — Ще трохи — і я б тебе збирав по частинах.

— Дуже смішно, — огризаюся я, намагаючись встояти, але в темряві він не відпускає. — І чому ти ходиш, як тінь?

— Це я як тінь? — він ледь чутно сміється. — А хто вирішив бігати коридором у темряві, ще й мокрий?

— Я не бігала! — шиплю. — Я перевіряла, що сталося.

— Могла б і покликати, — відповідає він тихо. — Але ж ні, ти ж герой-одинак.

— Юліано, — чую низький голос просто біля вуха. — Ти з усіх майстер-класів вибрала майстер-клас із травмування?

— Це я травмуюся?! — бурчу йому у темряву. — Це ти стоїш у темному коридорі, як привид корпоративної етики! 

Роман тихо сміється. Він усе ще тримає мене. А я… не одразу можу зібратися й вислизнути.

— Я прийшов перевірити, чи ти не злякалася, — каже він. — А ти ледь не влетіла мені в груди.

— Я не ляклива, — бурмочу. — Просто… темно.

— Угу. А я просто випадково схопив тебе за талію, — іронічно каже він.

— Ти мене рятував! Це різниця.

— Ну звичайно. Я ж герой. Без плаща, але герой.

— Ага. Герой, який боїться огірка.

— Це брехня й наклеп, — відповідає він рівно. — Я боюся тільки того, як ти його тримала.

Я закочую очі — марно, він цього не бачить.

— Можеш відпустити мене вже, до речі.

— Можу, — каже він.

Але не відпускає ще кілька секунд. Тихих. Ледь відчутних. Таких, що хочеш вдати, ніби нічого не відбувається — хоча відбувається.

Я ковтаю.

— Відпусти вже, Романе. Я не планую падати що десять секунд.

— Хм, не виглядає так, — бурмоче він, але руки повільно відпускають. — Хоча, може, мені варто ходити за тобою, щоб ловити, коли треба.

— Не треба за мною ходити, — бурмочу. — І ловити мене теж не треба.

— А ти не роби вигляд, що тобі не потрібен хтось відповідальний поруч, — відповідає він з тією самою колючою посмішкою в голосі.

— Я відповідальніша за тебе, між іншим.

— О, без сумніву, — каже він, а тоді все ж відступає.

— Автомат вибило, — пояснює він діловим тоном, хоча чую, що він усміхається. — Зараз увімкну.

— Добре, — відповідаю, намагаючись звучати спокійно. І не думати про те, що його руки були на моїй талії довше, ніж це було потрібно.

У темряві про це думати чомусь важче.

Я штурхаю його ліктем. Він мовчки сміється. І чомусь мені здається, що цей сміх — це один із тих звуків, які дуже легко звикаєш чути вдома.