Глава 29. Роман

Договір лежить на комоді. Я дивлюся на нього з якимось дивним змішаним відчуттям: ніби це документ, який одночасно ставить крапку й ставить початок.

Юліана забрала свій примірник і зараз на кухні — я чую, як гримлять каструлі та як вона бурчить щось про те, що «їй не платять за кулінарні подвиги».

Катя тим часом сидить біля Софійки, що спить у своїй переносній колисці. Вона робить домашку, щось уважно підкреслює в зошиті і раз у раз піднімає голову, щоб перевірити, чи Софійка не прокидається.

Я ж стою в коридорі, спираюсь рукою до стіни, і думаю про Марію. І про її матір.. Яблуко від яблуні…

Тепер розумію: Маша просто кинула дочку, а Олена хотіла використати немовля як доступ до грошей. Навіть не знаю, що гірше.

Мені робиться гірко.

Але втручання з кухні рятує мене від цих думок:

— Романе! — чути голос Юлі. — Я не кухар! Мені потрібна допомога!

Я зводжу очі до стелі.

— Я не вмію готувати. Можу замовити вечерю.

— Це я вже зрозуміла, — каже вона, коли я заходжу до кухні. — Але я не їм ресторанне казка-що. Ходи сміливіше. Перетворимо тебе на людину, яка працює не лише головою, а й руками.

На столі хаос: дошка, овочі, каструля, сковорідка, відкриті спеції, які вона, схоже, не планує використовувати, але вони вже розкладені для «атмосфери».

— Я вмію працювати руками. Просто не готую.

— Тепер готуєш!

— Генеральша на мою голову, — хмикаю, але беззлобно. Юля ставить руки в боки:

— Ти ще мені поговори. Отже так, я зараз роблю суп. А ти… ти зробиш салат.

— Тобі не сподобається. Я не вмію різати овочі тонко, — чесно кажу я.

Вона дивиться на мене так, наче я щойно зізнався в чомусь ганебному.

— Не вмієш чи не хочеш?

— Різниця є?

— Є. Але мені зараз байдуже. Тримай ніж.

Вона простягає мені ніж ручкою вперед. Я беру його з тією пересторогою, ніби це зброя масового знищення.

Юля кладе огірок переді мною.

— Просто наріж.

— Просто?

— Просто.

Я роблю перший рух. Огірок ковзає. Відрізаю мало не третину огірка.

Юля дивиться так, ніби спостерігає за катастрофою в реальному часі.

— Ти тримаєш його так, ніби боїшся, що він тебе вкусить, — каже вона.

— Він слизький, — знову ковзаю ножем по блискучій шкірочці.

— Це просто огірок, а не… Не провокуй мою фантазію, — видає вона. Перехоплюю її погляд і не втримаюся від зауваження:

— А в тебе багата фантазія? Можна детальніше?

— Ні, — впевнено каже вона.

Я зітхаю. Вона підходить ближче.

— Стій. Дай я… — вона торкається моїх рук.

Юля стає збоку, її пальці лягають поверх моїх. Вона рухає мої руки вперед, показує, як треба вести лезо.

— Веди ніж так… плавно. Не дави. Дихай, ти ж не у бою.

Її руки теплі. І я раптом ловлю себе на тому, що стою абсолютно нерухомо — бо будь-який рух здається дивним. Від її близькості паморочиться в голові. Аромат в неї неймовірний. І взагалі її присутність діє на мене несподівано. Юля помічає мою напругу й криво усміхається:

— Ви, чоловіки, боїтесь овочів більше, ніж відповідальності.

— Неправда, — бурмочу.

— Тоді ріж. Я тримаю.

— Ні, ти тримаєш мої руки.

— Бо інакше ти відріже́ш собі півпальця.

Її голос звучить насмішкувато, але м’яко. Ми рухаємося разом: я тримаю ніж, вона направляє мої пальці. Овоч ріжеться рівно, і Юля тихо говорить:

— Бачиш? Можеш, якщо не панікуєш.

Ми обоє на мить замовкаємо. Повітря здається… іншого кольору. Теплішого. Юліана перша відступає — трохи різко, ніби помічає щось і відразу відгороджується.

— Добре. Я вважаю це успіхом, — каже вона несподівано сухо. — Салат врятовано.

— Я ще нічого не зробив.

— Так, але ти не поранився. А це вже прогрес.

Вона відходить до плити, перемішує суп. Я продовжую різати огірок — уже без допомоги.

Хоч і з відчуттям, що її руки все ще лежать поверх моїх. Я намагаюся не думати про це. Марно. Бо я все ще відчуваю її аромат. 

Вона зовсім інша, ніж я уявляв. Не така, як жінки, яких я бачив поруч із собою раніше — не надмірно м’яка, не занадто поступлива, не та, що залежить від чиїхось грошей чи уваги.

Юля рухається по кухні впевнено, швидко, з легким хаосом навколо себе, але з якоюсь внутрішньою дисципліною, яка не кидається в очі одразу. Вона не боїться говорити правду, навіть якщо вона некомфортна. Не прогинається. Не заграє.

І водночас… коли вона брала мої руки в свої — в цих рухах не було нічого кокетливого, але я вперше за довгий час відчув, як у грудях щось тремтить.

Смішно. Безглуздо. Просто вона вчить мене різати огірки.

А я стою, мов школяр, який не знає, куди подіти погляд, бо жінка поруч викликає в ньому реакції, про які він не просив. Юліана не намагається мені подобатися. І саме тому це спрацьовує сильніше.

Її тепло затримується на шкірі довше, ніж мало б. Її голос застрягає десь у голові, навіть після того як вона повертається до плити. Її присутність заповнює простір, і я ловлю себе на тому, що мені… добре. Спокійно. Живо.

Я не планував цього. Не шукав. І точно не очікував, що почну думати про няню, а не про роботу чи проблеми з опікою.

Але камера кухні, запітнілі склянки, пар, що в’ється над каструлею, її зморщений носик, коли вона пробує суп, — усе це складається в картину, яку хочеться бачити частіше.

Небезпечна думка.

Я ковтаю повітря й продовжую різати огірок, роблячи вигляд, що контролюю ситуацію. Хоча ситуація давно почала контролювати мене.